Ян Ланкастер Флемінг - Із Росії з любов'ю

Він натиснув на дверну ручку. Вона не подалася. Тоді він вийняв ключа, відімкнув замок і, штовхнувши двері одним порухом, увійшов до кімнати. Це була типова для готелю «Рітц» вітальня — винятково елегантна, з дорогими меблями в стилі ампір, білими стінами й білими в червоні троянди завісами та чохлами на кріслах. Килим, що вкривав підлогу від стіни до стіни, був кольору червоного вина. Посеред озерця сонячного сяйва біля великого письмового столу в низькому кріслі з бильцями сиділа літня жінка і щось в'язала на спицях, її очі з-за блідо-голубих, злегка затемнених біфокальних окулярів досліджували Бонда з чемною допитливістю, проте дзенькіт сталевих спиць не вщухав.

— Oui, monsieur? — Голос у жінки був низький і хрипкий. Густо напудрене брезкле обличчя під білявим волоссям виражало лише ввічливий інтерес.

Рука Бонда, що лежала під піджаком на руків'ї пістолета, напнулася, як сталева пружина. Примруживши очі, він оглянув кімнату і повернувся до тієї невеличкої бабусі в кріслі. Може, він помилився кімнатою? Може, йому слід вибачитись і забратися геть? Чи могла така жінка працювати в СМЕРШі? Вона мала вигляд багатої поважної вдови, яких чимало в «Рітці», де вони скрашують свою самотність нудним в'язанням. Це був класичний тип жінки, яка має постійний стіл у затишному кутку ресторану й улюбленого офіціанта, яка куняє в кріслі після ленчу й по яку надвечір заїжджає елегантний лімузин з білими ободами на колесах і везе її до чайної на вулиці де Беррі, де вона зустрічається з такими ж багатими старими каргами у старомодних чорних сукнях, оздоблених біля горла і зап'ястків фламандським мереживом і тоненькими золотими ланцюжками, що звисають над безформними персами і утримують складані лорнети, а ноги їхні взуті у м'якенькі чорні чобітки на ґудзиках. Ні, це не могла бути Клебб! Мабуть, не той номер кімнати. Бонд відчув власний піт під пахвами, але свою роль мусив зіграти до кінця.

— Мене звуть Бонд. Джеймс Бонд.

— А я, мосьє, графиня Меттерстайн. Чим можу бути корисна? — її французьку навряд чи можна було назвати бездоганною. Так говорять швейцарські німкені. Спиці ані на мить не припиняли свого невтомного мигтіння.

— На жаль, капітан Неш зазнав катастрофи. Сьогодні він не прийде. Замість нього прийшов я.

Чи звузилися бодай на мить її очі за блідо-голубими скельцями окулярів?

— Я не мала честі бути знайомою з капітаном, мосьє. Так само як і з вами. Будь ласка, сідайте і розкажіть про вашу справу. — Жінка ледь нахилила голову в бік стільця з високою спинкою, що стояв поруч письмового столу.

їй не можна було закинути брак добрих манер. Граційність рухів її шиї була класичною. Бонд перейшов кімнату і сів за два кроки від жінки. На порожньому столі стояв високий старомодний телефон з трубкою на гачку, а на відстані простягнутої руки була кнопка дзвоника із слонової кістки. Чорний рот телефонної трубки ввічливо позіхав Бондові в обличчя.

Бонд безцеремонне досліджував очима жінку. Під густим шаром пудри ховалося потворне обличчя бридкої баби, а голова під шорстким білявим волоссям нагадувала формою головку сиру. Світло-карі очі були майже жовтого кольору. Випнуті під бахромою вусиків з плямами нікотину бліді вуста були вологі. Нікотину? Але де її сигарети? Та й жодної попільниці в кімнаті не було, не вчувалось і тютюнового духу.

Рука Бонда знову лягла на пістолет. Він уважніше придивився до сумки з нитками, до невеличкого безформного сувою бежевої вовни. Сталеві спиці. Чим же це вони наче незвичайні? Ага, їх кінчики відсвічували синім, ніби їх загартовували вогнем. Хіба звичайні в'язальні спиці мають такий вигляд?

— Eh bien, monsieur? — У голосі жінки почулися гострі нотки. А може, вона прочитала щось таке в його обличчі?

Бонд посміхнувся. Його м'язи напружились, приготувавшись до будь-якого поруху, будь-якого трюку з її боку.

— Даремно ви так,— блефуючи, весело відказав він. — Ви — Роза Клебб, начальник Второго отдела СМЕРШу. Ви — мучителька і вбивця. Ви хотіли вбити мене й Тетяну Романову. І я дуже радий, що нарешті зустрівся з вами.

Вираз її очей не змінився. Хрипкий голос був ввічливий і терплячий. Жінка простягла руку до кнопки дзвоника.

— Боюся, мосьє, що ви все переплутали. Я змушена викликати valet de chambre, щоб він провів вас до дверей.

Бонд так і не збагнув, що саме врятувало йому життя. Можливо, раптове усвідомлення, що від тієї кнопки до стін чи до килима не відходило жодних дротів. А може, несподівана згадка про оте чітко вимовлене по-англійському «заходьте», почуте ним за дверима. Тож, як тільки палець старої торкнувся кнопки із слонової кістки, Бонд миттю повалився зі свого стільця набік. Він ще не досяг підлоги, як почув тріскітливий звук роздертого коленкору. Дрібні уламки спинки його стільця розлетілися навколо нього. Бонд перевернувся через бік, висмикуючи з кобури свій пістолет. Краєчком ока він помітив клубки блакитного диму, що вихоплювалися з телефонної трубки. І ту ж мить на нього накинулася жінка, в чиїх затиснутих кулаках зблискували в'язальні спиці. Вона штрикала ними килим, намагаючись поцілити Бондові по ногах. Він перекочувався геть від неї, несамовито відбиваючись черевиками навсібіч. Вона цілила йому в ноги! Звівшись на одне коліно, Бонд уже збагнув, що означає отой синюватий полиск на кінчиках спиць. Це була отрута. Можливо, одна з отих нервово-паралітичних речовин, що їх винайшли німці, і аби раз і назавжди покінчити з ним, жінці досить було лише дряпнути спицею його тіло, хай навіть і крізь одяг.

Бонд підвівся на ноги. Стара знову пішла в наступ. Він оскаженіло висмикував з кобури пістолет, але той зачепився глушителем за пояс. Щось зблиснуло біля його вуха. Одна із спиць задеренчала, відскочивши від стіни позад нього. Просто на очах жінка обернулася страхітливою лютою істотою: біла куделя перуки криво звисала з її голови, тонкі губи розповзлись, оголивши вишкірені зуби. Бонд визнав за краще не відбивати спиці голіруч і, ухиляючись від них, перестрибував сюди-туди через стіл.

Важко відсапуючись і щось вигукуючи російською мовою, Роза Клебб бігала довкруг столу, тримаючи поперед себе спицю, наче рапіру. Бонд усе ще намагався витягти пістолета, аж поки зачепив ногами невеличкий стілець, що стояв позад нього. Він облишив свою «Беретту» і, не обертаючись, намацав рукою спинку стільця. Піднявши його й тримаючи за спиною, він