Вилки Коллінз - Жінка у білому

з'явилася служниця, щонайбільша та щонайгладкіша з усіх служниць, яких тільки знав світ. Її пухке, безформне обличчя розпливалося в такій безглуздо-веселій посмішці, що й святому терпець урвався б. Побачивши на підлозі поранену собаку, служниця заусміхалася ще ширше.

— І що ви тут побачили смішного? — накинулась я на неї так сердито, ніби це була моя служниця. — Ви знаєте, чия це собака?

— Ні, міс, так-таки й не знаю. — Вона нахилилась, подивилась на поранений бік собачки, вся просяяла від якоїсь нової думки й, захихотівши, показала на рану: — Це Бакстер зробив, ось хто!

Я так розсердилась, що ладна була нам'яти їй вуха.

— Бакстер? — перепитала я. — Хто цей жорстокий дурень, якого ви називаєте Бакстером?

Дівчина захихотіла ще веселіше.

— Та Господь з вами, міс! Бакстер — це лісник і, коли він побачить приблудну собаку, то й застрелить її. Такий його обов'язок, міс. А ця собака, мабуть, здохне. Ось куди він її влучив! Це Бакстер зробив, а хто ж іще? Бакстер її пристрелив, бо це його обов'язок.

Від обурення я вже ладна була побажати, щоб Бакстер був пристрелив цю служницю замість собаки. Бачачи, що від цієї позбавленої почуттів особи годі сподіватися хоч якоїсь допомоги для бідолашної тварини, що мучилася біля наших ніг, я звеліла їй запросити до мене економку. Служниця так і пішла, як прийшла, — з посмішкою від вуха до вуха. Коли за нею зачинилися двері, я почула, як вона бурчить сама до себе в коридорі: «Це Бакстер зробив і це Бакстерів обов'язок, ось так!»

Економка, жінка з деякою освітою і недурна, передбачливо прихопила з собою молока й теплої води. Побачивши собаку, вона сахнулась і пополотніла.

— Боже мій! — вигукнула вона. — Та це ж собака місіс Катерік!

— Чия? — перепитала я, вражена до краю.

— Собака місіс Катерік. Ви начебто знаєте цю жінку, міс Голкомб?

— Ні, не знаю особисто, але чула про неї. Вона живе тут? Чи довідалася вона що-небудь про свою дочку?

— Ні, міс Голкомб. Вона сама приходила сюда спитати, чи не маємо ми вістей.

— Коли ж вона приходила?

— Щойно вчора. Хтось їй нібито сказав, що в нашій околиці бачили жінку, схожу, за описом, на її дочку. Ми тут нічого такого не чули. І в селі, куди я, на прохання місіс Катерік, послала слугу розпитати людей, теж нічого такого не чули. І з нею, коли вона прийшла, була й ця собачка, я це добре пам'ятаю. Коли місіс Катерік виходила, я бачила, як ця собачка дріботіла за нею. Мабуть, забігла, дурненька, в парк, і там її підстрелили... Де ви знайшли її, міс Голкомб?

— У старій повітці над озером.

— Так, так, це там, де наша посадка. І нещасна тварина, певне, доповзла до альтанки й залізла в куточок, як роблять собаки перед смертю. Змочіть їй губи молоком, міс Голкомб, а я промию рану, очищу від шерсті. Боюсь, що вже ми їй нічим не допоможемо. Але хоч спробуймо.

Місіс Катерік! Це ім'я все лунало мені у вухах. Поки ми клопоталися коло собачки, мені на думку спали слова Волтера Гартрайта: «Якщо коли-небудь вам, міс Голкомб, доведеться побачити Анну Катерік, постарайтеся краще скористатися такою нагодою, ніж це вийшло в мене».

Завдяки тому, що я знайшла цього пораненого спанієля, я довідалася про візит місіс Катерік до Блеквотер-Парку, а це, своєю чергою, могло привести ще до якихось відкриттів. Я вирішила скористатися цією нагодою, що сама прийшла мені до рук, і якомога більше випитати про місіс Катерік.

— Ви, здається, сказали, що місіс Катерік живе десь тут поблизу? — спитала я.

— О ні, люба! — заперечила економка. — Вона живе у Велмінгамі, а це в зовсім іншому кутку графства — миль двадцять п'ять звідсіля.

— Ви, мабуть, давно знаєте місіс Катерік?

— Та ні, міс Голкомб. До вчорашнього дня я її жодного разу не бачила. Я, звісно, чула про неї, бо чула про добрість сера Персіваля, що допоміг улаштувати її дочку в лікарню. У місіс Катерік трохи дивні манери, але з усього видно, що вона дуже шанована жінка. Вона, здається, була прикро розчарована, коли довідалася, що нема ніякої підстави, — ані найменшої, наскільки нам відомо, гадати, нібито її дочка переховується десь у нашій околиці.

— Місіс Катерік мене цікавить, — сказала я, щоб розтягти якомога довше цю розмову. — Як жаль, що вчора я не приїхала раніше, а то була б її застала! Довго вона тут пробула?

— Так, — відповіла економка, — довгенько. І ще й довше побула б, коли б мене не покликали до одного незнайомого джентльмена, що заходив спитати, коли повернеться сер Персіваль. Щойно місіс Катерік почула слова покоївки про те, чого прийшов незнайомець, вона за раз же встала й пішла геть. Прощаючись, вона просила мене не казати серові Персівалю про її візит. Я ще подумала, що досить дивно звертатися з таким проханням до особи, котра посідає настільки відповідальне становище в домі, як я.

І мені це прохання видалося дивним. Адже сер Персіваль таки зумів переконати мене в Ліммеріджі, що між ним і місіс Катерік існує цілковита довіра. Коли це справді так, то чому їй не хотілося, щоб він довідався про її візит у Блеквотер?

— Напевне, — сказала я, бачачи, що економка сподівається, що я висловлю свою думку про дивне прохання місіс Катерік, — напевне, вона не хотіла, щоб звістка про її відвідини роздосадувала його, нагадавши йому зайвий раз, що дочка її ще не знайшлася. Багато вона говорила про дочку?

— Дуже мало, — відказала економка. — Здебільшого вона говорила про сера Персіваля: все розпитувала, де він мандрує і що за жінка та леді, з якою він одружився. Вона нібито не так засмутилась, як розсердилась, почувши, що не знайдено ніяких слідів перебування її дочки в наших місцях. «Я відмовляюся від пошуків, — ось що, пригадую, вона сказала наостанок, — Я відмовляюся від пошуків, мем, вона для мене загубилася навіки». І зараз же почала розпитувати про леді Глайд: чи ж красива, чи люб'язна, чи мила, чи здорова, чи молода... Ох, лишенько! Я так і знала! Погляньте, міс Голкомб. Нарешті бідолашка відмучилась!

Собачка вже була мертва. Саме як економка проказувала слова: «...чи мила, чи здорова, чи молода»,— бідолашне створіння ледь чутно вискнуло і корчі перебігли по його тільцю. Фатальна переміна сталася так жахливо раптово: одна мить — і собачка вже лежала мертва біля наших ніг.