Вилки Коллінз - Жінка у білому

крило (якщо стати обличчям до фронтону) було колись самостійним будинком, і збудували його в XIV сторіччі. Хтось із предків сера Персіваля по материнській лінії — не пам'ятаю та й не цікавлюсь, хто саме,— прибудував до нього головне приміщення в часи вищезгаданої королеви Єлизавети. Економка сказала, що знавці старовини вважають архітектуру та обличкування «старого крила» вельми своєрідними. Подальше обстеження показало, що ті знавці, котрі поціновували «старе крило», могли це зробити, тільки перемігши свій страх перед пацюками, пліснявою і мороком. За таких обставин я призналася без вагань, що я ніякий не знавець, і запропонувала поставитися до цього уламка старовини так само, як і до єлизаветинських спалень. Економка ще раз мовила: «Я поділяю вашу думку, міс» — і подивилася на мене, не приховуючи свого захвату моїм надзвичайним здоровим глуздом.

Далі ми попрямували до правого крила, прибудованого, аби довершити архітектурну мішанину Блеквотер-Парку, в часи Георга II.

Це придатна для проживання частина будинку, полагоджена та обличкована заради Лори. Мої дві кімнати й решта хороших спалень знаходяться на другому поверсі. А на нижньому розташовані вітальня, їдальня, мала вітальня, бібліотека й чудовий маленький будуар для Лори. Всі ці кімнати дуже мило обличковані, вбрані в яскравому сучасному стилі й чарівно обставлені елегантними сучасними меблями. Вони не такі просторі й світлі, як наші покої в Ліммеріджі, але в них приємно жити. Пам'ятаючи все, що я чула про Блеквотер-Парк, я страшенно боялася стомливих антикварних стільців, похмурих вітражів, ветхих, повних пилу драпіровок, і всього того древнього мотлоху, що його збирають довкола себе люди, позбавлені почуття затишку і байдужі до комфорту своїх гостей. Я з невимовним полегшенням переконалась, що дев'ятнадцяте сторіччя вторглося в цей чужий дім, який мав стати для мене домівкою, і вимело геть порохняві «давні, добрі часи» з обстави нашого повсякденного життя.

Так я перебула ранок — то в долішніх покоях, то перед замком на великому майдані, обрамленому з трьох боків самим будинком, а з четвертого — високими чавунними ґратами та ворітьми, що відгороджують його від світу спереду. В центрі майдану міститься великий круглий басейн для рибок, обмурований каменем, з алегоричним чудовиськом на дні. У ньому плаває повно золотих і срібних рибок, і він облямований широким поясом щонайм'якшого моріжку, по якому тільки ступала моя нога. Я досить приємно збавила там час до другого сніданку, а тоді взяла свого великого солом'яного бриля й пішла під теплим, погідним сонечком оглядати околиці.

Денне світло підтвердило те враження, яке склалось у мене вночі: у Блеквотері забагато дерев. Вони просто душать дім. Дерева здебільшого молоді й надто густо посаджені. Я підозрюю, що задовго до сера Персіваля хтось тут по-хижацькому повирубував старі дерева. А котрийсь із наступних власників, розсердившись на таке неподобство, постарався якомога швидше й густіше засадити поруб. Усе ще стоячи перед будинком, я роззирнулась і, побачивши ліворуч квітник, пішла туди — чи не набачу там щось цікаве.

Зблизька той квітник виявився невеликим, досить убогим і занедбаним. Я повернулася до нього спиною і, відчинивши хвіртку в огорожі, опинилася в ялиновій посадці. Гарна звивиста алея вела мене все далі поміж дерев, і скоро моє чуття північанки підказало мені, що я наближаюсь до піщаного вересовища. Через півмилі алея круто звернула вбік, ялини розступились, і я опинилася на краю широкого відкритого простору. Переді мною, в улоговині, лежало озеро Блеквотер, що його ім'ям названо й маєток.

До озера вів пологий піщаний схил, то тут, то там його одноманітність скрашали зелені пагорки. Саме озеро, очевидно, колись доходило до того місця, де я стояла нині. Воно поступово висихало й тепер було втричі менше, ніж колись. Його тихі, незрушні води лежали в западині за чверть милі від мене. Все воно розпадалося на ставочки й калюжі, оточені комишами та очеретами, серед яких подекуди випиналися горбочки землі. На протилежному від мене березі дерева знов здіймалися суцільною стіною, затуляючи обрій і відкидаючи чорну тінь на сонливе мілководдя. Зійшовши до самого озера, я роздивилася, що далекий берег вологий, багнистий, порослий буйною травою та сумними вербами. Вода, досить чиста й прозора з цього, відкритого, піщаного боку, на осонні, там, під тим берегом, де глибше, виглядала чорною та отруйною в густій прибережній тіні навислих кущів і переплетених дерев. Обходячи озеро, я підійшла ближче до заболоченого берега. Там квакали жаби, й водяні щури в затінку шугали то в воду, то з води, самі схожі на живі тіні. Ось із води наполовину виткнувся човен, перевернутий, зогнилий, і кволий промінчик сонця, пробившись крізь гущавину, спочивав на сухій носовій частині днища, а в тому промінчику, скрутившись клубком і підступно завмерши, грілася змія. Чи ближче глянеш, чи далі, все довкола справляло одне й те саме похмуре враження пустельності й тління, а ясна краса літнього неба над головою неначе тільки відтіняла, поглиблювала морок і печаль цієї пущі. Я обернулась і пішла назад до піщаного, порослого вересом узвишшя, прямуючи до старої, занедбаної повітки, що стояла на краю ялинової посадки. Спершу я тієї повітки й не завважила, захоплена дикою широчінню озера.

Підійшовши до повітки ближче, я роздивилась, що колись у ній зберігалися човни, а згодом її спробували перетворити на примітивну альтанку, поставивши всередині лаву з ялинових дощок, декілька стільців і стола. Я зайшла до повітки й сіла на лаву, щоб трохи передихнути.

Я не посиділа й хвилини, як почула вражено, що мій частий віддих дуже чудно відлунює внизу, піді мною. Прислухалась: хтось тихо, надривно сапав просто під лавою, на якій я сиділа. Нерви у мене досить міцні, я не жахаюся через марниці, але цього разу я злякано скочила на ноги, погукала — ніхто не обізвався, тоді зібрала всю свою хоробрість і зазирнула під лаву.

Там, забившись у найдальший кут, лежав мимовільний винуватець мого переляку — собачка, білий з чорними плямами спанієль. Бідолашка ледь чутно заскавучала, коли я покликала її, але не зворухнулась. Я відсунула лаву й придивилася ближче. Очі нещасної собачки швидко скліли, на білій лискучій шерсті проступали плями крові. Страждання слабких, безпомічних, безсловесних тварин — безперечно, одне з найсумніших видовищ на світі. Я обережно взяла поранену собачку на руки й, поклавши її в пелену спідниці, мовби в гамак, пішла назад до будинку так швидко, як тільки могла йти, щоб не завдавати їй болю.

Не знайшовши нікого в холі, я негайно піднялася у свій будуар, спорудила собачці ложе із моєї старої хустки й подзвонила. На дзвінок