Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

бо долетіла звістка про те, що, очікуючи на прибуття урядової армії з півдня, комунари збирають чималеньке військо. Тож він наказав мені йти у винний льох, адресу якого я йому надав, і чекати там на невеличкий загін brassardiers.

Я вже збирався неспішно прогулятися від Сени до пагорба Монпарнас, аби дати змогу Ебутерну прийти до місця призначення першим, коли раптом, ще з правого берега, зауважив трупи двадцяти розстріляних людей. Напевно, вони померли зовсім недавно й, здавалось, були різного віку й походили з різних прошарків суспільства. Серед них був парубок із трохи роззявленим ротом і клеймом пролетарія, а поряд — зрілий кучерявий буржуа з добре доглянутими вусиками, що схрестив руки на ледь зім'ятому жилеті; недалечко лежав чоловік з обличчям, як у артиста, а поруч — ще один, котрого годі було впізнати, бо замість лівого ока у нього була чорна дірка, а навколо голови було намотано рушника: може, якась жаліслива душа чи, навпаки, безсердечний любитель порядку захотів зв'язати продірявлену хтозна-скількома кулями голову, яка вже не трималася купи. Поряд лежала жінка, яка, мабуть, колись була красунею.

Вони лежали під травневим сонцем, а над ними, приваблені запахом бенкетувань, кружляли перші весняні мухи. Здавалося, їх було обрано навмання, аби лишень комусь догодити; їх розклали на тротуарі, аби звільнити шлях, яким наразі проходила група урядових солдат, котрі тягли за собою гармату. Тієї миті в їхніх обличчях мене вразило лиш одне: безтурботність. Вони лежали там, ніби прийнявши вві сні долю, яка їх поєднала.

Дійшовши до кінця ряду, я побачив останнього страченого, й риси його обличчя вразили мене. Він лежав віддаля, ніби його поклали до інших пізніше. Його обличчя було вкрите кров'ю, що запеклася, але я відразу ж упізнав у чоловікові Лаґранжа. Спецслужби почали вливати нову кров.

Я не якась там тендітна баба, адже навіть зміг відтягти труп абата у каналізацію, але це видовище мене збентежило. Й не тому, що я жалів Лаґранжа, радше тому, що таке могло трапитися зі мною теж. Досить лише зустріти на Монпарнасі когось, хто впізнає в мені людину Лаґранжа, і краще б то був версалець, а не комунар, однак і той, й інший мали б достатньо приводів, щоб ставитися до мене з недовірою, а то були часи, коли, якщо тобі не довіряють, тебе пристрелять.

Розраховуючи на те, що там, де ще палають громадські будівлі, навряд чи досі залишатимуться комунари, а урядовці ще не патрулюють територію, я насмілився проминути Сену, аби пройти всією рю де Бак і вийти на поверхню на станції «Червоний Хрест». Звідти я мав змогу відразу зайти на покинутий склад і пройти решту шляху під землею.

Я боявся, що на станції захисна система завадить мені дістатися моєї багатоквартирки, але я помилявся. Подекуди на порогах стояли групи озброєних вояків, що чекали на накази, із вуст у вуста передавали звістки, які суперечили одна одній, адже ніхто не знав, звідки прибудуть урядовці, хтось ліниво збирав і розбирав невеличкі барикади, змінюючи в'їзд на вулицю відповідно до найсвіжіших повідомлень. Прибувала численна група гвардійців, і чимало мешканців того буржуазного кварталу намагалися переконати вояків не вдаватися до марного героїзму, мовляв, версальці теж наші співвітчизники, та ще й республіканці, і Тьєр обіцяв амністію всім комунарам, які здадуться…

Вхідні двері багатоквартирки були ледь прикриті, тож я, увійшовши, гарненько замкнув їх за собою. Спустившись у гамазею, зійшов нижче у льох і, прекрасно орієнтуючись у тунелях, дістався Монпарнасу. Там я зустрів з тридцять brassardiers, які дорогою назад ішли за мною слідом, з гамазеї вони рушили по деяких квартирах, аби позалякувати мешканців, та натомість їх радо зустріли добре вбрані добродії, котрі ще й показали, з яких вікон краще видно перехрестя. Саме у цю мить на перехрестя, з боку рю дю Драгон, в'їжджав верхи на коні офіцер, везучи наказ усім стати до бою. Вочевидь, за наказом слід було укріпити позиції, очікуючи атаки з рю Севр чи з рю Шерше Міді, тож на розі вказаних вулиць комунари вже збирали камені з бруківки, аби звести чергову барикаду.

Поки brassardiers розходились до вікон, я подумав, що лишатися там, куди так чи інакше колись долетять кулі комунарів, недоречно, тож, ще коли на вулиці панувала страшна метушня, я повернувся на склад. Знаючи траєкторію, за якою летітимуть кулі з вікон, я причаївся за рогом рю дю В'є-Коломб'є, аби у разі небезпеки непомітно вислизнути геть.

Більшість комунарів, зводячи барикади, відклали свою зброю, тож стрілянина з вікон захопила їх зненацька. Згодом вони опанували себе, хоч досі не розуміли, звідки їх обстрілюють, тож почали палити на рівні людського зросту у бік в'їзду з рю дю Ґреней та рю дю Фур. Тому мені довелося податися назад на випадок, якщо почнуть стріляти й по рю дю В'є-Коломб'є. Потім хтось уторопав, що вороги стріляють з гори, і почався обмін кулями з перехрестя по вікнах будинків і навпаки, от тільки урядовці чудово бачили, куди стріляти, й цілилися у натовп, а комунари досі не розуміли, по яких вікнах цілити.

Коротше кажучи, для урядовців це було легке побоїще, а от серед тих, хто відстрілювався на перехресті, кричали, що хтось їх зрадив. Отак завжди: коли зазнаєш невдачі в якій-небудь справі, завжди шукаєш винного у власній безпорадності. Яка там у біса зрада, казав я сам до себе, ви просто не вмієте боротися по-іншому, тільки й знаєте, що влаштовувати революцію…

Нарешті хтось вирахував, у якому будинку засіли урядовці, й ті, що ще лишилися серед живих, почали гамселити у двері, намагаючись їх вибити. Гадаю, коли комунари ввійшли всередину, будівля вже була порожньою, бо brassardiers на той час уже повернулися під землю, однак я вирішив піти геть, не дочекавшись на продовження. Як я дізнався згодом, версальці дійсно прийшли з рю Шерше Міді, та ще й чимало, тож останні оборонці з «Червоного Хреста», мабуть, були розгромлені вщент.

До свого завулка я дістався околяса, обминаючи вулиці, на яких досі чувся грім пострілів. Уздовж стін я зауважив нещодавно розклеєні маніфести Комітету народного порятунку, який закликав городян захищатися з останніх сил («Aux barricades! JJennemi est dans nos murs! Pas d'hésitations!»[224]).

У пивниці на рю Сотон я почув останні новини: на рю Сен-Жак розстріляли сімсот комунарів, підірвали пороховий склад у Люксембурзькому саду, на знак помсти комунари витягли з в'язниці у районі Рокет кількох полонених, серед яких був архієпископ Парижа, й приставили їх до стіни. Розстріл архієпископа був точкою неповернення.