Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

важко було за ними йти. Як тільки Бог дасть світло, підемо за тим ворогом і вас просимо, і іменем військовим та суворою карою наказуємо – хто зве себе товаришем нашим, хай негайно стає за віру християнську і золоті вольності наші, які ми кров'ю заслужили. Божу тих містах, себто в Корсуні і інших – церкви попустошили, дітей, жінок по селах порізали. Ще раз просимо вас і наказуємо, щоб ви застали нас у Мошнах, а за тим Богові вас доручаємо.

Дано в Мошнах, у вівторок, 15 грудня 1637 року.

Степан Дорогинський,

Писар військовий».[69]

І вони поспішали. Ті, до кого було звернено універсал, а насправді братерське прохання про допомогу в загальній боротьбі за волю і кращу долю козацтва. Діставали зі скринь найкращий одяг, знімали зі стін дорогоцінні шаблі, турецькі пістолі, оздоблені сріблом крем'яні рушниці. Або, зціпивши зуби, покидали чужі подвір'я, на яких змушені були тяжко працювати, примножуючи панські статки й не отримуючи з цього нічого, окрім злиденного існування і принижень. Кріпили на довгих держаках коси, точили сокири і вирубували замашні киї. І просиналась, просиналась у тих людях їх справжня сутність – гордих степових воїнів, призваних зі зброєю в руках ставати супротив ворогів своєї країни, боронити свої давні привілеї, так влучно названі Павлюком «золотими вольностями». Козацтво Київщини, принаймні бідніша його частина, йшла під знамена Павлюка.

* * *

Микола Потоцький почував себе зле, сидячи в сідлі свого струнконогого арабського скакуна, і навіть не намагався приховати свій стан від почту, який зі знаменами, значками і списами в руках оточував його на чолі коронного війська. До зіпсованої погоди, обладунків, що натирали шию і тягли донизу плечі, після того як їх не вдалось зняти минулої ночі, примішувались ще головний біль і спрага. Він тільки що вислухав богослужіння на честь Богородиці, приобіцяв біскупу жертву в три сотні злотих на будівництво кляштору у провінційному Летичеві, але від всіх цих заходів ні на краплину не полегшало. Йому все ще було зле.

«Це, звичайно, вік. Так, кварта вина і недоспана ніч роблять зі старіючим гетьманом страшні речі. Не так було ще десять років тому», – думав Потоцький, дивлячись, як полки, роти і хоругви шикуються під своїми знаменами, чітко виконуючи команди рейментарів.

– Пане Бодаровський, – покликав він нарешті вголос. – Веліть подати кубок вина.

– Цієї ж миті! – почувся у відповідь голос Бодаровського. Потоцький відмітив, що кубок, до країв налитий густим червоним вином, з'явився настільки швидко, немов був давно напоготові.

– Або я часто вживаю, або ви добре вмієте вгадати всі забаганки свого гетьмана, юначе, – зітхнув Потоцький, приймаючи рукою, одягнутою у пластинчасту залізну рукавицю, кубок.

Вино було приємно-кислуватим на смак і принесло деяку полегкість.

– Добре. Візьміть, – він простягнув Бодаровському порожнього кубка. – Що нового?

Бодаровський відкашлявся і кинув срібного кухля комусь із челяді.

– Пан Лащ шле гарячі привітання, коротку записку і кілька «язиків». Судячи з усього, його рейд був вдалим. Посланець, який доставив бранців, сказав, що його милість обійшов позиції Павлюка в Мошнах і добряче потріпав полк Кизима, який прямував на з'єднання з бунтівниками.

– Давайте спочатку «язиків», – коротко кинув гетьман.

Він потягнув носом вогке прохолодне повітря і подивився на обрій. Десь там, за смугою імли, за порослими рідкими кущами верболозу полем були Мошни – маленьке провінційне містечко, у якому Богом судилось стати у кривавій січі його «залізним» товаришам і знахабнілим ватагам бунтівників. Чомусь цієї миті в Миколая Потоцького не було впевненості в перемозі. Що це? У пам'яті здійнялись спогади про побачене в Кодаку: могутня фортеця перетворена на руїни, сморід згарища, гарнізон, який було перерізано, наче свиней. Три сотні відбірних мушкетерів під командою полковника Моріньйона, яких до того ж захищали укріплення, побудовані згідно з останніми надбаннями європейської фортифікаційної науки. Туди курінний отаман Сулима привів у багато разів менше військо, ніж те, що зовсім скоро розірве своїми лавами смужку імли на обрії.

Від задуми відірвав голос Бодаровського:

– Наказ виконано, ваша ясновельможність!

Стиснувши зуби, Потоцький кинув погляд на полонених. Четверо брудних чоловіків у подертих кожухах, без шапок, обличчя несли на собі сліди нещадних побоїв.

– Звідки ці люди? – запитав він у Бодаровського.

– Як я і доповідав, з ватаги Кизима. Пан коронний стражник захопив їх під час сутички в передмістях Мошен…

– Добре, добре! – нетерпляче перебив Потоцький. – Запитайте їх, де армата і їхній хлопський гетьман.

Бодаровський, випльовуючи слова, звернувся до полонених українською мовою. Ті мовчали.

– Якщо хочете, вашмосць, подужаємо відповідати і польською, – кинув нарешті один з козаків, з-під лоба дивлячись на Потоцького.

– Гм… це вже цікаво, – приклеїв до обличчя посмішку гетьман, – що ж, хлопе… Ти чув запитання, відповідай.

– Ну то слухайте. Пан гетьман…

– Ти забув добавити «ваша ясновельможність», хлопе! – від різкого вигуку Бодаровського в почті гетьмана сахнувся, наполохано заіржавши, чиїсь кінь. Дзенькнули остроги, почувся здавлений крик.

Потоцький поморщився.

– Нехай говорить як уміє, мій хлопчику. Навряд чи варто очікувати від цих людей поштивого обходження. Хоча… Як ви думаєте, вони хочуть жити?

Бодаровський знизав плечима і промовчав.

– Хочуть, – відповів Потоцький сам на своє запитання і, повернувшись до почту, вигукнув:

– Пане Окольський, мені відомо, що ви ведете щоденник наших з вами скромних діянь. Згодьтесь, щаслива нагода доповнити його цілком живими фактами. Адже ці люди – не що інше, як перехідна ланка до порозуміння між нами і козацьким станом.

Шимон Окольський – невисокого зросту огрядний шляхтич у темно-червоному оксамитовому одязі, який видавав у своєму господареві священнослужителя, з гладко виголеними щоками, які несли на собі здоровий горілчаний рум'янець, безшумною ходою виступив наперед. З покорою опустив очі долу:

– Я радий внести до своїх записів будь-які з діянь вашої ясновельможності на світлій ниві служіння батьківщині, – єлейним тенором вимовив він.

Потоцький повільно заховав посмішку.

– Так! Саме так, – він перевів погляд на полоненого козака. – Розповідай, лотре, що маєш. І не надумай мателяти![70]

– А воно б ото знати, що саме вашу милість цікавить?

– Не роби вигляд, паршивий лисе, що ти є дурнішим, аніж створив тебе Господь. Де Павлюк?

Полонений щосили замахав головою:

– Вашесть! Як на духу… Бачив!

– Що?

– Павлюка!

– Де?

– У Черкасах!

– Тьху! – Потоцький спересердя сплюнув і одразу ж витер вуста добутою з рукавиці шовковою хустиною. – Ти ще маєш нахабність сміятися наді мною? Аби тобі після такого сміху кривавими слізьми не заплакати!

– Не приведи Господи, ласкавий пане, як би я міг?! Правду святу мовлю!

Потоцький примружився. Деякий час роздумував, поглядаючи згори униз на козака – блискучий, пишний вождь коронного