Сьюзен Коллінз - Голодні ігри

схованці, а не в пастці. Хоча без ліків він навряд чи протягне довго. Якщо я помру на бенкеті, то, вочевидь, Округ 12 цього року не матиме переможця.

Я почистила дрібну кістляву рибу, яка водилася в струмку, наповнила всі місткості водою, крапнувши туди йоду, приготувала зброю. У мене залишилося всього дев’ять стріл. Я замислилася над тим, чи варто залишити Піті ніж, щоб він хоч якось міг захиститися, поки мене не буде поруч, але вирішила, що в цьому немає потреби. Гора каміння була куди кращим захистом. А от мені ніж може знадобитися. Хто знає, що мене там чекатиме?

У дечому я була на сто відсотків переконана. Принаймні Катон, Клівія і Трач з’являться біля Рогу достатку, коли почнеться бенкет. Я не була впевнена щодо Лисячої Морди — нариватися на небезпеку не в її стилі. Вона менша за мене, і до того ж неозброєна, хіба що днями їй вдалося роздобути якусь зброю. Але троє інших... треба бути насторожі. Моя перевага — відстань, я здатна вбивати на віддалі, але я знаю, що мені доведеться добре попріти, щоб дістати мішечок із номером «12», про який згадував Клавдій Темплсміт.

Я подивилася на небо, сподіваючись, що на світанку в мене буде на одного суперника менше, але день видався спокійним, і ніхто не помер. Завтра в небі точно з’явиться чиясь світлина. Бенкети завжди закінчуються смертями.

Я залізла в печеру, приготувала окуляри нічного бачення та скрутилася калачиком біля Піти. На щастя, сьогодні вдень я добре поспала. Тому зараз мені не можна засинати. Не те щоб я боялася, що хтось нападе на нас уночі, просто не хотіла проспати світанок.

Ніч була неймовірно холодною. Так ніби продюсери спрямували на арену потік крижаного повітря. Гадаю, вони так і вчинили. Я лежала поруч із Пітою в спальному мішку й хотіла всотати увесь його жар. Було дивно відчувати таку фізичну близькість до людини, яка насправді зараз так далеко. З тим самим успіхом Піта міг би бути в Капітолії, чи в Окрузі 12, чи ген на місяці, для мене він недосяжний. Ще ніколи в цих Іграх я не почувалася такою самотньою.

«Просто змирися з тим, що нічка буде не з найкращих», — підбадьорила я себе. Проте не могла не думати про маму та Прим, про те, чи спатимуть вони сьогодні. Заради такої важливої події, як бенкет на арені, заняття в школі, мабуть, скасують. Моя сім’я може подивитися Ігри по своєму старенькому пошарпаному телевізору або приєднатися до натовпу, який збереться на центральній площі й переглядатиме трансляцію на великих екранах із якісним зображенням. Залишившись удома, вони уникнуть занадто цікавих очей, але на площі отримають підтримку. Люди не пожалкують для них доброго слова, а може, й поділяться їжею. Цікаво, чи пекар відшукав їх, особливо тепер, коли ми з Пітою — одна команда, і чи дотримав свого слова підгодовувати Прим.

Мабуть, увесь Округ 12 у піднесеному настрої. Адже вкрай рідко бодай один наш трибут тримався так довго! Безперечно, люди радіють за нас із Пітою, особливо тепер, коли ми разом. Коли я заплющувала очі, то легко уявляла, як вони, скупчившись біля екранів, кричать і підбадьорюють нас. Я бачила, як усі вони — Сальна Сей, Мадж і навіть миротворці, які купували в мене дичину, — радіють за нас.

І Гейл. Я добре його знаю. Він не кричить і не підбадьорює. Але він уважно стежить за подіями на арені, не пропускає жодної бійки чи несподіваного повороту, а ще він хоче, щоб я повернулася додому. Цікаво, чи бажає він того самого Піті? Ми з Гейлом не пара, але чи стали б ми парою, якби я схотіла? Він пропонував утекти разом. Може, просто усвідомлював, що триматися купи — єдиний шанс вижити за межами округу? А може, тут було щось більше?

Цікаво, як він ставиться до наших із Пітою поцілунків?

Через щілину в камінні я спостерігала за місяцем. Коли, на мою думку, настала третя година ночі, я почала останні приготування. Подбала про те, щоб у Піти була вода, і залишила поруч аптечку. Якщо я не повернуся, це йому так і так не допоможе, хіба що трохи подовжить життя. Поміркувавши якусь мить, я зняла з нього куртку й одягнула поверх своєї. Йому вона не потрібна. Принаймні зараз, коли він у спальному мішку і в нього гарячка, а тим паче вдень, коли він у ній просто спариться. Не спливло й кількох хвилин, а мої долоні задерев’яніли від холоду, тому я взяла запасні шкарпетки Рути, вирізала в них дірки для пальців і вдягнула на руки. Стало трохи тепліше. Я наповнила її маленький рюкзачок їжею, кинула туди флягу води, бинт, заткнула за пояс ніж і взяла лук та стріли. Я уже збиралася йти, коли згадала, що ми з Пітою досі закохані і треба цей міф підтримувати. Тож я нахилилася до Піти й довго його цілувала. Я уявила, як дехто у Капітолії пустив сльозу, і вдала, що також змахую сльозинку з ока. А тоді ковзнула крізь отвір у холодну ніч.

З кожним видихом із мого рота вилітала маленька біла хмаринка — таке крижане було повітря. Так холодно, як у нас удома наприкінці листопада. Якось ми з Гейлом вирушили на полювання вночі, з ліхтариками в руках. Ми сиділи разом, закутавшись у покривало й посьорбуючи трав’яний чай, і сподівалися, що здобич сама прийде нам у руки... «Ох, Гейле, — подумала я, — як би я хотіла, щоб і зараз ти прикривав мою спину!»

Рухалася я швидко, але обачно. Завдяки окулярам почувалася впевненіше, але глухота у вусі створювала дискомфорт. Я не знала напевне, що сталося з моїм вухом під час вибуху, але відчувала, що пошкоджене воно десь глибоко всередині й що завдана шкода — непоправна. Байдуже. Якщо я повернуся додому, то стану такою багатою, що зможу відновити слух.

Уночі ліс завжди має інакший вигляд. Хоча в мене й були окуляри, все одно природа навкруги здавалася якоюсь не такою, ворожою. Так ніби дерева, квіти й каміння пішли спати і прислали замість себе зловісні копії. Я вирішила не ризикувати й не шукати нового маршруту. Спершу піду струмком проти течії, а далі зверну на стежку, що веде до схованки Рути біля озера. Дорогою я не помітила жодного знаку присутності інших трибутів, жодного подиху, жодного руху. Може, я перша, а може, інші поховалися тут ще звечора. Я прийшла