Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

Я знов кивнув головою. Бачив, як вона йде геть, сідає в таксі — майже незнайомка... Один з водіїв, який спостерігав за нашим розставанням, немов той спортивний суддя, з цікавістю подивився на мене.

— Що скажете, паничу? Поїхали додому?

Я вліз у таксі, навіть не розмірковуючи. Очі водія уважно дивилися на мене у дзеркало. Я втратив з очей таксі, в яке сіла Беа, — дві плями світла, що розчинилися в темряві.

...Заснув я лише на світанку, коли до моєї кімнати крізь вікно проникли гнітючі сірі відтінки.

Розбудив мене Фермін — з церковної площі він кидав маленькі камінці прямісінько в моє вікно. Я вдягнув перше, що потрапило під руку, й побіг униз відчиняти двері. Фермін був сповнений нестерпного ентузіазму ранньої пташки. Ми відчинили віконні ґрати й повісили табличку «ВІДЧИНЕНО».

— Поглянь-но на ці кола під своїми очима, Даніелю. Вони величезні! Чи слід з цього зробити висновок, що наш сич знайшов лялечку, яка вечорами прогулюється з ним берегом моря?

Я пішов до задньої кімнати, узяв звідти наші сині фартухи, натягнув свого, а Фермінів подав йому — точніше, сердито кинув у нього фартухом. Фермін із хитрою посмішкою підхопив річ на літу.

— Сич потонув. Крапка. Задоволений? — гримнув я.

— Метафора інтригує. Невже ти витирав пил зі свого Верлена, юначе?

— У понеділки я волію прозу. Про що я маю тобі розповісти?

— Я лишаю це на твій розсуд. Хочеш — про кількість «влучань», хочеш — про коло пошани...

— Ферміне, я не маю настрою.

— О юносте, квітко дурнів! Ну, тоді не дратуй мене. Я маю новини щодо нашого розслідування про твого приятеля Хуліана Каракса.

— Я уважно слухаю.

Піднявши брову, він кинув на мене свій фірмовий шпигунський погляд.

— Гаразд. Учора, після того як я провів Бернарду додому — на доброчесність її я не зазіхав, але два засоси на шиї лишив, — на мене (завдяки вечірньому збудженню) напало безсоння, що дало мені привід прогулятися до одного з підпільних інформаційних центрів Барселони, а саме до таверни Еліодоро Сальфумана, відомої також як «Холодне вістря». Вона розташована в пошарпаному, але досить мальовничому закладі на вулиці Святої Жероні, яка є гордістю кварталу Раваль.

— Заради Бога, скорочену версію, Ферміне.

— Зараз буде. Сказати правду, коли я опинився там, запобігаючи перед постійними відвідувачами — старими приятелями мого неспокійного минулого, — то почав розпитувати про Мікеля Молінера, чоловіка твоєї Мати Харі — Нурії Монфорт — і гіпотетичного мешканця місцевого закладу покаяння.

— Гіпотетичного?

— З великої літери «Г». Це ще бабця надвоє сказала, розумієш? Мені з досвіду відомо: у тому, що стосується перепису в’язнів, мої інформатори з «Холодного вістря» обізнані набагато краще за судових писак. Даніелю, друже, я гарантую: щонайменше останні десять років ніхто в тюрмах Барселони не чув імені Мікеля Молінера — ані як в’язня, ані як відвідувача, ані в жодній іншій іпостасі.

— Мабуть, він сидить десь в іншій тюрмі.

— Так. В Алькатрасі, Сінґ-Сінґу чи у Бастилії. Даніелю, жінка ошукала тебе.

— Гадаю, що так.

— А ти не гадай, просто визнай це.

— То що тепер? Мікель Молінер — глухий кут.

— Або ця Нурія надзвичайно хитра.

— Що ти пропонуєш?

— Треба намацати інший шлях. Було б непогано відвідати добру няньку з історії, яку вчора вранці підсунув нам священик.

— Тільки не кажи, що гувернантка теж зникла, — ти ж так не вважаєш?

— Ні, але я вважаю, що саме час припинити метушню й тикання носом у зачинені двері, немов ми прохачі. У такій справі слід заходити з тилу. Ти зі мною?

— Адже ти знаєш, що я боготворю землю, якою ти ступаєш.

— Тоді починай чистити від пилу свій парадний костюм. Сьогодні ввечері, як тільки зачинимо крамницю, навідаємося з добродійним візитом до старої дами в притулку Святої Лусії. А зараз розкажи-но мені, як усе пройшло з тією спритною дівчинкою? Не будь потайливим. Гріх тобі на душу, якщо мовчатимеш!

Я зітхнув на знак поразки й зізнався в усьому, до найменшої дрібниці. Я перелічив усе те, що сам уважав лише екзистенційними проблемами школяра-переростка, — і тут Фермін здивував мене своєю реакцією. Він міцно, від щирого серця, стиснув мене в обіймах.

— Ти закохався, — прошепотів він, плескаючи мене по спині від надлишку почуттів. — Бідолаха.

Того вечора ми зачинили крамницю точнісінько в кінці робочого дня й ані хвилиною пізніше — вчинок, на який мій батько відреагував суворим поглядом (через наші з Ферміном часті прогулянки батько почав підозрювати, що ми втрутилися в якусь «темну» справу). Фермін пробурмотів щось невиразне про якісь замовлення, що їх він начебто повинен виконати, й ми хутко зникли. Я казав собі, що рано чи пізно буду змушений розкрити батькові принаймні частину цієї плутанини, а яку саме частину — то вже інше питання.

Дорогою Фермін зі своїм гострим нюхом до різних історій повідомив мені коротку інформацію про місце, куди ми прямували. Згідно з легендою, яка оточувала це місце, притулок Св. Лусії — щось середнє між чистилищем та трупарнею, а санітарні умови там такі кепські, що годі й казати. Розташовувався цей заклад із сумнівною репутацією в руїнах давнього палацу на вулиці Монкада. Історія в цього палацу, м’яко кажучи, була незвичайна. З XI століття він служив за садибу різним заможним родинам, потім був в’язницею, салоном куртизанок, бібліотекою заборонених рукописів, казармою. майстернею скульптора, лікарнею для хворих на чуму та навіть жіночим монастирем. У середині XIX століття, коли палац практично розвалився, його перетворили на музей, де пишномовний імпресаріо, який називав себе Ласло де Вічерні, герцогом Пармським та приватним алхіміком династії Бурбонів, виставляв циркових потвор та інших монстрів. Його справжнє ім’я, як виявилося, було Бальтасар Делофе-і-Каральйот; позашлюбний син бувалого антрепренера та загиблої дебютантки, пан Бальтасар був відомий своїми численними любовними романами, репутацією професійного жигало та шахрая. Предмет його гордості становила найбільша в Іспанії колекція потворних людських ембріонів, які зберігалися у слоїках із рідиною для бальзамування. Значно менше пишався він іншою, ще більшою колекцією колекцією ордерів на арешт, виданих кількома європейськими та американськими установами правосуддя. Серед інших принад «Тенебраріуму» («Царина темряви» — так Делофе назвав палац) були спіритичні сеанси, ритуали некромантії, бої півнів, щурів, собак, могутніх жінок, дебілів (на учасників цих боїв робилися ставки), дім розпусти (який відповідно спеціалізувався на каліках та потворах), казино, консультація