Генрі Лайон Олді - Шмагія

Швелер розтис ведмежі обійми. Показав хлопцеві величезного кулака: гляди, мовляв, у мене! Другий стілець відчайдушно зарипів під кожум’якою. Янош зітхнув на повні груди, як перед стрибком із кручі в річку. Хлопець змінився: зібраний, жорский. Діловито пригладив волосся, обсмикав сорочку.

У погляді більше не чаїлося панічного жаху. Немов з’явився на доповідь із важливим повідомленням.

– Я її зустрів днів десять тому. В лісі.

* * *

Він утік не з дому. Втік від жалощів і співчуття.

Рай, схожий на пекло. З дитинства, з того дня, коли дорослі дурні вигадали для себе, що найзвичайнісінький маленький Янек – якийсь особливий. Запопадливий, вологий батьків погляд. Підбадьорливі жарти дядька Фарта. Розчулення слуг, які так тішилися витівками недоумкуватого. Терпіння батькових колег. Байдужа покірливість, із якою вони вислуховували хворого хлопчика. Захват друзів, який з віком обертався позіханням. Нудьга плямувала обличчя вчорашніх товаришів по іграх. І найжахливіше: присяга батька та дядька Фарта. Вони гадали, Янек – дитя. Гадали, він нічого не розуміє. Не бачить, як та присяга спалює обох день у день, рік за роком. Дорослі дурні, яких він так любив.

Найбільше на світі Янош Кручек боявся, що близькі йому люди одного разу доможуться успіху.

Вилікують.

Випалять розжареним залізом осердя, залишать дерево сохнути на косогорі.

Учитель, схований у парубійкові, навчав не тільки однолітків чи випадкових зустрічних. Цей учитель-невидимка помалу перекроював Кручека-молодшого на свій лад. Визирав із очей, що ставали в такий момент потойбічними, стримував серце в хвилини страху. Відводив руку в мить удару – або, навпаки, бив без зволікання, не по-дитячому жорстоко й точно.

Шляхи прийняли втікача, розкрили курні обійми. За місяць до дня народження, коли йому мало сповнитися чотирнадцять, Янош зібрав дорожню торбину й полишив столицю. Він розумів, що з батьковими можливостями відшукати заблуканого сина – нікчемна справа. Він розумів, що батько не шукатиме. І був вдячний доцентові Матіасу. Вирощений у статку, хлопець легко прийняв убогість. Погляди перехожих були позбавлені жалощів. Однолітки билися або спонукали до бійки, але не співчували. Товсті тітки біля воріт будинків подавали шматок хліба або гнали геть, але не тягли за спиною: «Бідолашна дитинка…» І – ніякої присяги врятувати, вилікувати, обкраяти за знайомими лекалами.

Він був щасливий.

Діти на вулицях легко відгукувалися на заклик до гри. Він знав, як змусити цвісти мертву сливу зимового дня. Він умів викликати фей, танцюючи з крилатими пустунками сарабанду. Він перетворював замазур на красунь, а шмаркачів – на витончених кавалерів. Ліхтарі-сонця горіли у гіллі. Кольорові стрічки вставали з трави, розпускаючись жоржинами та трояндами. Стрічки гойдалися зміями, виспівуючи сирвенти й ле. Гарбуз робився каретою, миші – білими рисаками, доньки шевців ставали принцесами, засинаючи в кришталевій труні від чужої підступності, й поспішав до них відважний принц – онук мірошника з Гнилояр’я.

Він бачив усе це, бо все було саме так.

Діти бачили, бо вірили йому.

Потім дітей забирали батьки. Підозріливі, люблячі, турботливі тата й мами. Дорослі не вірили, якщо не могли помацати руками. А пояснення Яноша їх смішили чи дратували. Його гнали, й він ішов далі. Сміючись, розмахуючи руками, пританцьовуючи. Він знав силу своїх чарів, не засмучуючись через загальну сліпоту. Він бачив, як за його спиною феї тануть рожевим димком, квіти сливи – блакитнуватим, гарбуз-карета – жовтим, і різнобарвний дим струмує до неба. Всотується до решти. Ну й добре.

Він – учитель. Учитель уміє не тільки навчити, але й піти вчасно.

На жаль, хробак підточував серцевину, врятовану від присяги двох магів. Янош погано розумів, кого шукає і навіщо. Але хробак гнав його в дорогу, навіть якщо жаліслива бабуся ладна була залишити в себе молоденького, вродливого, та – лишенько яке! – трішки схибленого бурлаку. Бабуся могла довгими зимовими вечорами вдавати, що вчиться, щоб бодай чимось прикрасити нудьгу самотності. Жива душа під боком, і добре. Бабуся плакала, коли він ішов.

За спиною в Яноша над хатиною добросердної жінки танув різнобарвний дим.

Веселка живила небо.

На початку четвертого року мандрів Кручек-молодший зустрів берегиню. Ту, котра береже. Літо панувало у Фільчиному Бору. Пряне, розгульне літо, чиїй вольниці – день та ніч, осінь на поріг. А на галявині, вкритій заростями ожинника, цвяхом, забитим у дорогу втікача, стояла дівчинка з обличчям дорослої ляльки. Донині Янош не знав: розмовляли вони, юний шмаг і берегиня, чи все трапилося якимось іншим способом. Начебто слова чіплялися за слова. Запитання – за відповідь, обіцянка – за угоду. Я допоможу тобі, сказала берегиня. Чи промовчала, що не мало особливого значення. Ти знайдеш учня. Справжнього. Де? – запитав Янош. Берегиня вказала малесенькою рукою за річку. Тут, у Ятриці. Йди і знайди. А потім згадай, що обіцяв мені.

Звідтоді Яношу іноді здавалося, що маленька берегиня сидить у нього в голові, немов на галявині в хащі. Поглядає, наслухає, вказує. Хлопець не пам’ятав, чи обіцяв він дівчинці з лакованим личком місце в своїй голові. Напевне, обіцяв. За виконання заповітного бажання. Це взагалі була дуже дивна розмова, хоча й із непростими наслідками.

Наслідки, вони завжди йдуть далеко.

До кінця.

Зустріч із Леонардом Швелером була подарунком долі. Уперше в житті Янош Кручек зрозумів, кого він шукав усі ці роки. Те, що учень годився вчителеві ледь не в діди, не мало особливого значення. До чого тут вік? Раз обоє народилися шмагами, створеними для справжніх чудес. Диво ж не помацаєш, не пристосуєш до повсякденних потреб. Не поясниш цікавому, чому так, а не інакше. Цікавий почне лаятися чи жаліти. Ну й нехай. У вільний час хлопець грався з місцевими дітлахами. Навчав дива, щедро чаклуючи для паливод і не ображаючись, коли дітлахи залишалися сліпі чи глухі до його чарів. Кожному – своє. У чашці теж не всякий побачить вигин арфи чи вишуканість хмари над дахами. Ну то й що? Чашка від цього гіршою не стане, хоч туди чаю налий, хоч води з річки.

За три дні по знайомстві зі Швелером берегиня звеліла Яношу врятувати дитину. Кулачком ударила зсередини, вказала на доньку архіваріуса. Хлопець ладен був заприсягтися, що бачить на власні очі – яка люта смерть чекає на дівчатко, якщо він відмовиться виконувати угоду з берегинею. А може, боявся втратити учня. Лісове дитя дало однією рукою, виходить, іншою і відняти в змозі. Відчуваючи себе чи то героєм-рятівником, не викрадачем дітей, назавтра Янош повів Іскру Гонзалку до річки, де вже чекала берегиня. Ще чотири дні трусився, ніби осиковий листок. Намагався не виказувати