Генрі Лайон Олді - Шмагія

Потай Фортунат всім серцем бажав, щоб змовники завважили за благо полишити недужого розумом товариша з його нікчемною демоницею. Однак Доля бажала інакше. Видимо, безглузда діяльність накладає на людину певний відбиток.

Колеги, собі на лихо, не уникли зарази божевілля.

– Почнемо, – погодились вони.

– У подальшій забаві ви брали безпосередню участь, майстре Андреа. І на власні очі бачили результати дій Долекрута. Роботу шмагії в переломленні. Якби не ви з Просперо…

Фортунат помовчав, дивлячись у вікно.

Нічна пітьма світлішала. У мерзлякуватій каламуті пурхало рожеве пір’я зорі.

– Насправді я радий провалу змови. Особисто я нічого не маю проти Його Величності. Добре, що Едвард II залишився живий. Коли ви накрили ліс «чорним днем», а майстер далекого бою Просперо зніс захист… Знаєте, з нами Долекрут не церемонився, не те що з Його Величністю. Там він діяв з примусу, а тут рвався на волю. Розумів, сволота: просто так піти йому не дадуть. Вам не гірше за мене відомо: дія чарів, крім вузько-спрямованих когерентних заклять, протилежно пропорційна квадрату відстані. Зі шмагією в її реалізованому вигляді ефект аналогічний. Ми були поруч, деманій був неабияк розгніваний ловцями…

– Що саме він зробив?

– Гадаю, скрутив наші долі в джгут. Минуле, сьогодення та майбутнє, всі варіанти відразу. Перетасував, як колоду карт. Тільки в Септімуса з Елмером він ще й спресував долю в одній точці континуума: тут і зараз. Нічиє тіло не витримало б такого насильства…

– А як же ви залишилися живі?

– Можу лише припустити. Беріть будь-який варіант, на вибір. Долекруту не вистачило сили на трьох. Точніше, на п’ятьох: атака деманія включала Ядвігу Швелер і частково – Меліс. Я встиг закритися «серпанком». Мені пощастило, якщо це можна назвати везінням. У вас є особливі версії?

– Нема. Відомості, надані мені вами та Меліс, надто обмежені.

– Дуже люб’язно з її боку…

Юнак, на якого перетворився мисливець, криво посміхнувся. Устав, заходив по кімнаті. Тихе рипіння мостин. Тихий, рипучий голос Цвяха:

– Батько деманія – наша чарівна крихітка Зізі. Це очевидно. Але візьміть до уваги: ліліпутка – шмага. Колишня шмага!

– Я в курсі. Її «захворювання лжеманою» зникло п’ять років тому. Підтвердилися ваші здогади.

– Але чому Долекрут прибрав батьківську подобу?! – мисливець передбачив наступне чаклунове запитання. – А вчора, під час бійки, намагався прийняти мою?

Фортунат на мить зупинився в задумі смикнув себе за відсутню бороду. Пальці намацали гладеньке підборіддя юнака й зісковзнули.

– Прокляття, суцільні загадки! Тут пояснень може бути кілька, а значить – жодного достовірного. Втім, відкладемо. Мене куди більше цікавить інше. Коли ми змушували деманія втручатися в долю короля, він кричав: «У мене не виходить!

Я можу навпаки…» Ця фраза не виходить у мене з голови. Що демон хотів сказати?

Танув запах гару над долями Іскорки й Тіля. Битва в домі Швелерів закінчилася без жертв. Трійця аматорів юшки так і не поласувала варивом із чорного півня відпущення…

Мускулюс зітхнув.

– Мабуть, я в змозі розтлумачити зміст репліки деманія. Але для початку вам належить знати: Янош Кручек тут, у Ятриці. І хлопець знайомий із нашим дивовижним Долекрутом.

Малефік навмисно витримав паузу, щоб помилуватися здивуванням венатора.

Але задоволення було зіпсовано: на сходах почулася важка хода Леонарда Швелера. Контрапунктом упевненим крокам господаря сходами дрібно стукотіли підбори другої людини.

* * *

– Ви дозволите?

Ввічливе запитання пасувало господареві дому, що громадився в отворі дверей, немов корові сідло. Але за дні перебування в Ятриці чаклун устиг звикнути до нового майстра Леонарда.

– Прошу. Що сталося?

– Та ось, – похмуро прогув Швелер. – Давай, йолопе, викладай…

Трохи посторонився й за комір втяг у кімнату Яноша Кручека. Вигляд у хлопця був святковий: волосся сторч, сорочка подерта, обличчя в дрібних саднах. Начебто з їжаком цілувався.

У очах – сум’яття. Хоч і намагається тримати марку, гордій.

– Прибіг удосвіта, мене збудив… Давай про якусь берегиню репетувати! Руками махає, мов той вітряк. Мало що по стінах не скаче, дурило. Я й вирішив, майстре чаклун: берегині – це ваша справа…

Швелер спритно повісив олійний ліхтар, який приніс із собою, на гак у стіні. Коли говорив, чинбар дивився аж ніяк не на чаклуна, а на Фортуната Цвяха. Оцінював, мружився. Мовляв, що за гусака майстер Андреа в дім привів уночі? Наприкінці тиради кивнув своїм думкам, відвів погляд. Чаклун – людина серйозна, казна кого не тягтиме. Коли запросив – виходить, треба. І більше гостем підкреслено не цікавився.

Янош же взагалі не звернув на Цвяха уваги.

І дарма.

– Що ж ти, стерво, дієш?! Із дому втік?! А про батька подумав?!

– Здурів, чи що?! – витріщився Кручек-молодший на «однолітка».

– Ах ти, голова твоя дубова…

Тіло й звички молодика справили таки потрібну дію: Фортунат оскаженів. Очманіла кров ударила в голову. Підскочив до Яноша та вліпив хлопцеві дзвінкого ляпаса. Янош похитнувся, мало не впав, але встояв і у відповідь зацідив мисливцеві на демонів кулаком по пиці, роз’юшив носа. Неабияка зчинилася б бійка, якби майстер Леонард і майстер Андреа, відомі миротворці, не поквапилися скрутити «підопічних». Немов за домовленістю, двоє здорованів зігнули сухорлявих бійців у баранячий ріг, дали їм чосу й розтягли по кутках.

– Пустіть! Я цьому пацюкові зараз пшона натовчу!

– Пустіть, колего! Поговори мені, шмаркачу! Батько тебе вдома паском…

Обоє рвалися й далі з’ясовувати стосунки. Однак трапляється часом, коли тілесна сила вирішує результат. Вирватися ні магові, ані шмагу не вдалося.

– Та хто ти такий, сам пацюк білобрисий?!

– Паском! По дупі! Щоб кров пішла!

– Заткни пельку! Ще раз батька мого згадаєш…

І тут Фортунат раптом заспокоївся.

– Колего, зробіть ласку, перестаньте крутити мені руки. Все, проїхали. Я хочу дістати хустку – у мене з носа кров тече. Добряче врізав, шмаркач… Навчився в мандрах…

Мускулюс відпустив венатора. Той сів, закинув голову та заходився витирати кров батистовою хусточкою, витягнутою з кишені.

– Холодненької б… водички… Янеку, збігай до колодязя!

– Мене звідки знаєш, бельбасе? – підозріливо поцікавився Янош. Але вириватися перестав. Войовничий запал згас. На щоці хлопця, приголубленій Цвяхом, розпливалася багряна пляма: від вилиці до підборіддя. Такий собі однобічний сором’язливий рум’янець.

– Запитання тут ми ставимо! – відповів за мисливця Мускулюс, насилу стримуючи регіт. – Ти, здається, хотів поділитися новинами?

– При цьому гадові не буду! – набурмосився Янош.

– Будеш, парубче. Ще й як будеш. Цей гад… Кгм… Цей добрий отрок, – чаклун згадав манеру лейб-малефактора Нексуса та іронічно скосив око на Цвяха, – мій напарник. Зважаючи на наслідки, ви з ним квити. Майстре Леонарде, зробіть ласку, відпустіть юного нахабу.