Генрі Лайон Олді - Шмагія

цього, не відгукувався на вимоги берегині врятувати інших вказаних нею дітей. Коли маленька Іскра повернулася додому ціла та неушкоджена, хлопця відпустила тривога. Він повірив. І спокійно звів з дому Тіля, онука свого учня, – зводив двічі, бо першого разу справа зірвалася через ятричанських забіяк.

Потім була бійка з пращниками.

Янош, збуджений сутичкою, здивувався, коли зустрів берегиню поза лісом. І злякався: раніше вона ніколи не палала таким гнівом. Дівчинка-лялька нагадувала голодну вовчицю, що відбилася від зграї. Вона вимагала рятувати, рятувати, рятувати! Крилася в її поведінці гнилизна, подібна до пристрасті курця стрім-грибниці. Вогонь, який вимагає дедалі більшої витрати палива. Хлопець відчув: трясовина засмоктала ноги, підбираючись до хрестця, залишаючи лише видимість волі. Жалюгідні спроби пояснити берегині, що він не має сили зводити для неї – точніше, для порятунку! – цілі юрми люду, розбилися о броню люті. Так само, як пізніше завершилася крахом спроба пояснити самому собі, що дурнуваті з першого погляду вчинки він робить виключно для блага.

Кручек-молодший не вірив жалюгідному белькотінню серця.

Учитель у душі мовчав і скорботно хитав головою.

Він усе-таки скорився. Порятував трьох дорослих дурнів, які вкрали чорного півня. Двоє гналися за злодієм до Їжачої Рукавиці, де їх зустріла голодна берегиня. Смеркло, тіні збиралися поміж дерев. Янош прив’язав півня до берези та зібрався вже бігти назад. Він тепер знав, що врятовані незабаром забудуть про нього й не звинувачуватимуть. Але вигляд берегині збентежив хлопця. До тремтіння в колінах. Вона більше не рухалася, вона струменіла. Зморщечки розколювали лак на обличчі хижими тріщинами. В очах палав невситимий вогонь. Двоє дорослих дядьків тримали берегиню за руки й ішли поруч із нею, немов двоє дітей, щасливо посміхаючись і кліпаючи сліпими більмами. Слина текли з рота різника. Ситим пугачем ухкав дядько Мятлик. Зі зведеними дітьми це мало пристойніший вигляд. Зараз же Янек сам не помітив, як пішов слідом, підкоряючись чужій, могутній волі. Розум говорив: так, правильно, навкруги темно, переночуєш на галявинці, чи вперше тобі…

Розумний, дурний розум.

Берегиня залишила здобич під низькою горобиною і відразу пішла. Янош сів неподалік. Місяць буцався з зорями. Ставало холодно. Хлопець спершу підсунувся ближче до сонних чоловіків, потім ще ближче й незабаром пригорнувся до теплого боку різника, задрімав. Уві сні панувала берегиня. Вона палала жагою вбивства. Вона хотіла вбити себе, дуже схожу на ліліпутку з цирку, й дядька Фортуната, котрий з’явився в Ятрицу по заблуканого шмага. Дядько Фортунат не хотів, щоб його вбили. Дядько Фортунат сповивав берегиню в синій мішок. Дядькові допомагав майстер Андреа, хапаючи берегиню за боки.

Чим справа скінчилася, хлопець не догледів. Прокинувся. Серед ночі він кипів чужою пристрастю, позиченою ненавистю, краденим жахом. Краплі поту слимаками повзли по чолу, випалюючи зір. Соромно сказати: він втікав. Гілля хльоскало по обличчі, яри вабили, щоб скотився в жадібну пащеку. Ухкав пугач – чи то дядько Мятлик?! Ялинова кора обдирала плечі, голки застрягали у волоссі. Дивом вибрався до мосту. Далі полегшало.

Учень чекав на вчителя вдома.

Чинбар Леонард Швелер – бурлаку Яноша Кручека.

* * *

Ось так, значить. Берегиня. Демон-рятівник. Долекрут, що змінює людські долі на краще. Чи ж це не диво з див?! Найбожевільніший менестрель у найдурнішій баладі до такої маячні не додумається! Ну що, майстре Фортунате? Розумієте тепер, що мав на увазі ваш деманій, коли казав: «Я можу навпаки…»?

Майстер Фортунат зрозумів.

Смикнув костистим кадиком, багровіючи, запекло захекався… Правдою, як риб’ячою кісткою, вдавився. На жаль, Мускулюс запізно зміркував, що діється з мисливцем. І не встиг виштовхнути зайвих свідків за двері. Втім, Швелера спробуй, виштовхни! Очі відвести теж не встиг. Нічого не встиг, загалом.

Постать венатора роз’їхалася знайомою гармошкою іпостасей. Невиразні руки долі перетасували колоду. Здавлено зойкнув Янош: немов скорпіона в кишені відшукав. І ось на стільці сидить пам’ятний в’їдливий старигань, із яким Мускулюс обговорював у аустерії розв’язання рівнянь Люфта-Гонзалеса.

– Що, братику, не очікував? – підморгнув старий бурлаці.

Треба віддати Фортунатові належне, у вигляді літньої людини він тримався мудріше й не так агресивно. Можна певною мірою позаздрити: мало хто з людей точно знає, що до старості збереже ясність розуму та почуття гумору. Ну й бадьорість духу на додачу, якщо вірити рудій відьмі.

– Ви… – заблуканий синок приват-демонолога здивовано вдивлявся в знайомі риси. – Пробачте, пане! Ви часом не родич відомого венатора Цвяха? Ви його дядько, так? А як ви тут…

– Як, як! – суворо обірвав базіку майстер Леонард, людина досвідчена й звикла до гримас життя. – Розкаркався, дурило… Чаклунством, певна річ, як іще! Із прибуттям, пане.

– Дякую, – посміхнувся старигань і накивав на Яноша пальцем. – Ех, братику! Не сподівався, їй-право! А я тебе на руках тягав, шмарклі тобі, засранцеві, втирав…

– Дядько Фарт?! Ви…

– Постарівся, так? Відразу не впізнаєш? А молодому ти мені й зовсім у пику зацідив… Не догодиш тобі, Янеку!

Венатор зі значенням потяг розпухлим носом.

– Пробачте, дядьку Фарте! Я ж… Не знав я!

– Гаразд, сам винен, – пробурчав старий, витираючи непрохану сльозу об плече хлопця, що кинувсь обійматися. Янош не помітив слабкості улюбленого дядечка, він кричав на весь дім:

– Ой, як здорово! А це ви нове закляття придумали? Молодість на старість міняти?

– На жаль, малий. Це твоя подружка мене приголубила. Берегиня, Мати її Нижня…

Гілки яблуні шкреблися у вікно.

Одне яблуко впало. Чути було, як кіт покотив іграшку подвір’ям.

Кліпав ліхтар на стіні, тьмяний у променях світанку.

Коли всі пішли, Андреа зумів урвати годинки зо дві сну. Тіло віддавалося «Великій Дрібниці», всмоктуючи ману, а розум відпочивав, ніжачись у обіймах мрій. Мрії виходили капосні, але не страшні. Пекло буравом вгризалося в земний диск, закручуючи хижі крила спіралі. Чаклун спускався ярусами дедалі нижче. Тріпотіли ніздрі: десь тут мусить пахнути лавандою. За його спиною скрадалася ліліпутка Зізі, схожа на Долекрута. Вона зовсім не дивувалася з того, що Мускулюс нагадує Фортуната Цвяха. Сон, зрештою. Примхи дрімоти. Бурав крутився в божевільній каруселі, обоє подорожан поринали – в пекло? У сон?! Важко було з’ясувати: хто кого веде, хто за ким скрадається… Немов у витонченому контрдансі, коли розпорядник кричить: «Кавалери й дами міняються місцями!» Шкода, самого розпорядника Андреа не бачив: темно, задушливо, і як її розгледиш, високу жінку в синьому, з нитками в руках…

Нарешті Зізі сказала:

– Майстре Андреа! Сніданок холоне!

Відповідаючи чарівній кривенькій Цетинці, що він уже встає, відчув, що прийняв рішення.

Він тільки ще не знав, яке саме.

SPATIUM XII

Хитра балада

(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

Йду