Олександр Грін - Пурпурові вітрила

раптом побачила вас. Ви стояли і дивилися на статую. Навіщо я збрехала? Я вже побула в театрі і дрібниця, грішним ділом, відтанцювала разів зо три. Одним словом — той доскоцень усього доскочить! — Дезі розреготалась. — Одна, так одна! Ну, добродію, втікши від дуже палких кавалерів своїх, я, як кажу, побачила вас, і тут мені одна жінка зробила послугу. Ви знаєте яку. Я повернулась і перекинулася уявою до того, що ви мені скажете. І-і-і… сталася невдача. Я так розсердилася на себе, що негайно повернулася, розшукала готель, де наші вже співали хором — такі вони були хороші — і викликала фурор. Дякувати Прокторові, він кидав громи на Тоббогана і негайно послав матросів відвести мене на «Нирок». Уявіть, Тоббоган з’явився перед ранком. Так, він виграв. Було тут закидів і мені, і йому. Але ми тепер помирилися.

— Мила Дезі, — сказав я, зворушений більше, ніж очікував, її штучно-жартівливою розповіддю, — я прийшов з вами попрощатися. Коли ми зустрінемося, — а ми повинні зустрітися, — то будемо друзями. Ви не змусите мене забути ваше співчуття.

— Ніколи, — сказала вона з вагою. — Ви теж були до мене дуже, дуже добрі. Ви — такий…

— Тобто — який?

— Ви — добрий.

Підводячись, я упустив капелюха, і Дезі кинулася його піднімати. Я випередив дівчину; наші руки зустрілися на піднятому спільними зусиллями капелюсі.

— Навіщо так? — сказав я м’яко. — Я сам. Прощавайте, Дезі!

Я переклав її руку з капелюха в свою правицю і міцно потиснув. Вона, запаморочена, дивилася на мене прямо і строго, потім несподівано кинулася мені на груди і міцно обхопила руками, притулившись і тремтячи всім тілом.

Що я не розумів досі, збагнув тепер. Піднявши за підборіддя її вперто сховане обличчя, сам тяжко й ніжно схвильований цим дитячим поривом, я подивився в її вологі, відчайдушні очі, і в мене не вистачило духу відбутися жартом.

— Дезі! — сказав я. — Дезі!

— Атож, Дезі; що ж іще? — шепнула вона.

— Ви наречена.

— Боже мій, я знаю! Тоді йдіть швидше!

— Ви не повинні, — правив я. — Не повинні…

— Атож. Що ж тепер робити?

— Ви нещасні?

— О, я не знаю! Ідіть!

Вона, відштовхуючи мене однією рукою, міцно притягувала іншою. Я посадив її, вже покірну, з блідим і присоромленим обличчям; останній погляд свій вона намагалася скрасити посмішкою. Не стерпівши, з жахом я поцілував її руку і швидко вийшов. Нагорі я зустрів Тоббогана і Проктора, які піднімалися по трапу. Проектор глянув на мене уважно й сумно.

— Були у нас? — сказав він. — Ми від слідчого. Поверніться, я вам розповім. Справа наробила шуму. Третій ваш ворог, Сінкрайт, уже арештований; взяли й матросів; так, майже всіх. Чому ви йдете?

— Я зайнятий, — відповів я, — зайнятий так сильно, що в мене справді немає вільної хвилини. Сподіваюся, ви зайдете до мене. — Я дав адресу. — Я буду радий бачити вас.

— Цього я не можу обіцяти, — сказав Проктор, прищулюючись на море й думаючи. — Але якщо ви будете вільні в… Втім, — додав він незграбно, — подробиць особливих немає. Ми зранку йдемо.

Поки я розмовляв, Тоббоган стояв відвернувшись і дивився убік; він супився. Розсерджений його очевидною ворожнечею, вираженою до того ж так наївно й грубо, що він ніби наперед засуджував мене, я сказав:

— Тоббогане, я хочу потиснути вашу руку й подякувати вам.

— Не знаю, чи потрібно це, — неохоче відповів він, намагаючись змусити себе дивитися мені в очі. — У мене на цей рахунок своя думка.

Запанувала мовчанка, досить красномовна, щоб порушувати його марними поясненнями. Мені стало ще важче.

— Прощайте, Прокторе! — сказав я шкіперові, потискуючи обидві його руки, що відповіли з гарячим полегшенням кінця неприємної сцени. Тоббоган рушив і пішов, не оглянувшись. — Прощайте! Я тільки-но прощався з Дезі. Маю про вас обох найтепліші спогади і щиро дякую за порятунок.

— Дивно ви говорите, — відповідав Проктор. — Хіба за такі речі дякують? Завжди радий допомогти людині. Плюньте на Тоббогана. Він сам не знає, що говорить.

— Так, він не знає, що говорить.

— Ну, ось бачите! — Мабуть, у Проктора були сумніви, тому що моя відповідь йому очевидно сподобалася. — Люди зустрічаються й розходяться. Чи не так?

— Саме так.

Я ще раз потис його руку й пішов. Мене наздогнав Больт.

— Зі мною-то й забули попрощатися, — весело сказав він, витираючи забруднену фарбою руку об коліно штанів. Здійснюючи обряд рукостискання, він додав: — Я, вибачте, зрозумів, що вам ніяково. Ще б, такі події! Прощайте, бажаю удачі!

Він махнув кепкою й побіг назад. Я йшов геть безцільно, як вигнанець, нікуди не прагнучи, засмучений і пригноблений. Дезі була істотою, яку найменше у світі я хотів би скривдити. Я пригадував, чи не було мною сказано ненавмисних слів, про які так розмірковують дівчата. Вона подобалася мені, як теплий вітер в обличчя; і я думав, що вона могла б увійти в раду міністрів, добродушно довідуючись, чи не заважає вона їм писати? Але, крім свідомості, що світ час від часу пускає бродити дітей, навіть не подбавши обсмикати їм сорочку, поділ якої вони совають у рот, красуючись урочисто й лякливо, — не було в мене до цієї дівчини нічого пильного або палкого, що могло б бути висловлене всупереч волі й пам’яті. Я сподівався, що її порив випадковий і що вона сама посміхнеться над ним, коли потечуть звичні дні. Але я був вдячний їй за її довіру, яку вона вклала у розпачливу витівку, що так збентежила мене і була наповнена безмовного прохання про сердечне, палке і справжнє.

Я був похмурий і стомлений; мені набридло ходити по ще майже порожніх вулицях, і я вирушив переодягтися в готель. Кук пішов. На столі він залишив записку, в якій перераховував місця, гідні відвідування цього вечора, повідомивши, що я зможу розшукати його за тим же столом біля пам’ятника. Мені залишалася година, і я провів час із користю, написавши коротко Філатру про події в Гель-Г’ю. Потім я вийшов і, опустивши лист у ящик, був до сьомої, після заходу сонця, у Біче Сеніель.

Розділ XXXI

У вітальні я застав Ботвеля і Біче. Побачивши її, я заспокоївся. Мені було досить бачити її й говорити з нею. Вона була стримано пожвавлена, Ботвель стурбований й напружений.

— Багато вдалося зробити, — заявив він. — Я був у слідчого, і він обіцяв, що Біче буде вилучено зі справи, як матеріал для газет, а також в плані її особистої присутності на суді. Вона надішле письмове свідчення. Але я був ще деінде й усюди