Люко Дашвар - Биті є. Макс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Підійшов ближче.
– Оресте Давидовичу?
– Доброго дня, Максиме, – безбарвно пробурмотів Матусов.
– Ви… засмучені чимось?
Старий зітхнув.
– Таточку… поховав. Позавчора. Розбилася на «ферарі» у Монте-Карло. Все сукню якусь неймовірну чорну собі розшукувала. А навіщо?… Така біда…
– Співчуваю, – відповів щиро.
Відійшов від Матусова – очам не повірив. Біля конструкції зі старих іржавих металевих балок, що, певно, мали символізувати кінець техногенних устремлінь людства, стояла Дора – на шиї фотокамера, за плечима рюкзак із приладдям. Роздивлялася іржу вдумливо, підняла камеру – клац! Макс насупився, підійшов, торкнувся Дориного плеча. І як озирнулася – очі-всесвіт – мовив жорстко:
– А мати?! Що ж ти матір не шукаєш?! – пішов геть. Залишив приголомшену біля залізяччя.
Третє скельце подарувала Юля. Розповіла давнє. Як десять років тому померла мама, як вони з татом так розгубилися, що й на думку не спало священика запросити, поховати за релігійним обрядом. А потім мама стала приходити у Юлині сни, та весь час невдоволена – сумна і сердита. І тільки через дев’ять років після маминої смерті хтось підказав дів чині: мучиться небіжчиця! Треба землю з могили взяти, до церкви віднести, щоб над тією землею священики молитву прочитали, а потім ту землю на могилу повернути. І заспокоїться душа…
– Тепер мама не сердиться, – сказала.
Того ж дня Макс поїхав до власних апартаментів на Хрещатику – давненько тут не був. Стиснув ніздрі гидливо, роззирнувся: де ж він ту ганчірку з землею кинув? Рився-рився, до гостьової кімнати дістався, одним махом скинув з полиці книжки і побачив на підлозі зошит у дерматиновій обгортці. А це що за непотріб? Не було у Дюка такого. Розгорнув – Дора заговорила. Про Ромка, тата, Галю, Теребовлю. Закрив рвучко – зайве. Та щоденник розгорнувся в руках на останньому записі. «Пані забрала мої гроші. От повішуся! Їй-богу, повішуся!» – прочитав гірке.
Почервонів до скронь. Мамо! І ти… Ведеш на повідку, брешеш – мертвий Матусов, ворожка, Нані – доля… Лукава, ненаситна – навіть у Дори гроші вигребла. Колотиш, колотиш – ніколи не змиришся, як не по-твоєму!
Мобільний до вуха.
– Мамо?!
– Синочку… – почув звичне.
– Якби інші… Інші! Я б зрозумів! Але ти… Чому ти все життя зі мною, як з лохом?! Матусов живий! У Дори гроші відбирала! Нані Новаковську намагалася мені підсунути! А я… Я гидую навіть думати про тебе! Прощавай! І не дзвони! Ніколи не дзвони мені!
Відрубав зв’язок, пішов геть. Наступив ногою на згорточок, хотів було віджбурнути, зиркнув – ганчірка з землею. Нахилився, вирвав чистий аркуш з Дориного щоденника, поклав на нього ганчірку з землею, загорнув і тільки потім взяв до бездоганно чистих рук з відполірованими нігтями.
Та земля мала незбагненну силу. Тримав у руках – у голові морок. Навіщо все це?! Навіщо? Ну, піде до церкви, то не проблема! Де Любину могилу шукати?! Волоцюжка згорів…
І залишити не може. Пече ганчірка долоню. Дістався Перепечаєвого палацу, заховав землю у сейф, зачинився у кабінеті. Думай! Перша дурна думка – Продану віддати. Хай піде до храму, потім виїде кудись за Київ… Уявив незворушне обличчя охоронця – ні! Сам? Не може! Юля? А Юля яким боком?…
Так нічого й не вигадав. Могутній згорток пролежав у сейфі всю весну, і Макс би вкотре забув про нього – кадуцей волік у справах, додавав золотих бляшок до сяючої корони Дюка. Та на початку літа шукав щось у сейфі, наштовхнувся на згорток. І раптом вигукнув подумки, ніби побачив щура посеред вітальні: «Ганно Іванівно! Приберіть!»
Задумався. Набрав колишню секретарку.
– Ганно Іванівно! Автівку за вами пришлю. Треба поговорити!
– Добре, – напружено відповіла жінка.
Зустрілися на нейтральній – у дорогому ресторані на Печерську, де, за словами Продана, в окремих кабінетах не прослуховують.
Макс зиркнув на жінку насторожено.
– Як Дора? Нормально?
– Цілком…
– Матір не шукає?
– Шукаємо… Усі разом. Мама Дориного хлопця… Вона журналістка. Організувала пошуки через Інтернет. Сподіваємося…
– Я не так давно випадково став свідком… однієї пригоди у Франції. В аеропорту українку заарештували. Нелегальну мігрантку. Поцікавтеся. Раптом вона…
– Дякую…
І тихо.
– Роботу знайшли? – запитав Макс.
– Поки що ні…
– Йдіть до Юлі Скачко. Вона тепер керує «Силою добра», – сказав несподівано. – Одна одну знаєте. Спрацюєтеся.
– Дякую… Сьогодні ж зателефоную…
– Не треба. Просто завтра виходьте на роботу. Зарплатня… вас влаштує.
Ганна Іванівна знітилася, глянула на Макса збентежено.
– Ви… врятували нас, Максиме Володимировичу.
– Не кажіть дурниць. Ви професійна людина. Не пропали б. Але й мені такі не зайві, – говорив, сподівався – ніколи не перетнуться. Що йому робити у «Силі добра»? Власних справ вистачає.
– Дякую…
– До речі… – замовк, відвів погляд. – Можу попросити у вас про особисту послугу?
– Безумовно, – а в голосі тривога.
– Тільки без питань! Просто виконайте. Як ви це завжди робили.
– Добре…
Макс обережно дістав зі шкіряної сумки згорток. Поклав на стіл.
– Тут земля… З могили однієї людини. Хай Дора піде до храму. Зробить усе, що люди у таких випадках роблять… Щоб душа небіжчика не мучилася.
– Я можу сама піти… – сказала Ганна Іванівна.
– Ні! Дора! Не пояснюватиму. Дора! А ви вже постарайтеся, щоб пристала… А потім… Я дам автівку… Бо треба виїхати за місто і розсипати ту землю на березі Дніпра.
– Де саме?
– Дора… Дора взнає, – відповів упевнено.
За два роки після трагічної загибелі Люби, день у день, Продан стояв біля автівки, здалеку спостерігав, як Дора висипає з ганчірки землю під березу на березі Дніпра.
– Місце запам’ятав? – запитав Макс, коли начальник охорони повернувся до Києва.
Продан кивнув – ясна річ. Тихо вийшов з кабінету.
Макс усміхнувся задоволено. Тепер, нарешті, крапка. Хай і лишаються позаду – Люба, поламаний ідіот Макаров, зіпсована ним Нані, пихаті батьки… З собою – білий стіл, біла «ау-ді», Юля… Врешті ж, і вона колись не чіплятиметься за простирадла відчайдушно, варто лише Максові розпочати любовну прелюдію, обійме пристрасно…
У вікно – гарячий вітер. «Дідові за все дякувати, – подумав. – Треба і йому свічку поставити, аби спав спокійно…»
Слушна думка потягла на літню спеку.
– До Володимирського, – наказав Продану, проїхав повз близький Флорівський.
Автівка промчала розплавленим Хрещатиком, вивернула на бульвар Шевченка. Макс кинув оком ліворуч і ледь не знепритомнів – під зеленою тополею, на якій вицвілим горем майорів вінок із пластикових квітів, стояла руда дівчина у чорному до п’ят,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Макс», після закриття браузера.
