Тур Хейєрдал - Аку-аку

іспит. Я вже почав жалкувати, що мені дістався тільки маленький куприк такого смачного курчати, і тому дуже зрадів, коли Атан шепнув, що тепер можна спокійно з'їсти задля «доброго щастя» все курча. Аку-аку бачили, як ми вгощалися в їхню честь, і залишились задоволені. Ніколи раніше я не їв запашніших і смачніших курчат та солодшої картоплі, як ці, спечені в банановому листі в земляній печі старої Таху-таху. Ця старезна мара-танцюристка виявилася справжньою чарівницею, яка без кухарської книги і без приправ перевершила найкращого шеф-кухаря. Та й хіба знайдеш такий ресторан, де б над головою замість стелі розкинулось зоряне небо, замість килимів колихалась трава, а страви були приправлені п'янким запахом степового простору й догорілого багаття!

Однак не ми, що сиділи довкола і наминали курча, були почесними гостями. Вся церемонія була влаштована на честь і на радість гостей, що не мали шлунків, а тому й такого вовчого, як ми, апетиту: їм досить було дивитись, як ласуємо ми. Мені стало майже шкода а ку-аку, що були невидимо присутні на цій нічній трапезі. Атан шепнув, що час од часу треба кидати через плече обгризену кістку і казати:

— На, їж, родинний аку-аку!

Звертатись до аку-аку треба було голосно, але між собою розмовляти тільки пошепки. Очевидно почесні гості без шлунків погано чують, зате дуже добре бачать.

Під час нашої їжі з дзижчанням прилетіла бридка зелена муха й усіма своїми лапами всілась на курча. Я вже хотів було зігнати цього паразита, але на мить завагався, боячись зробити щось не так. І саме вчасно, бо Атан, який не зводив з мухи погляду, захоплено прошепотів:

— Аку-аку співає, це «добре щастя»!

Видно було, що в Атана стає дедалі веселіше на серці. Коли залишився тільки шматок великої картоплини, мені звеліли розломити її на менші і розкидати довкола на землю, на бананове листя і на порожню піч.

Я зробив це, і Атан шепнув, що все готово. Він підвівся і попросив мене взяти «ключ», щоб відкрити ним вхід до печери. Здається, я ніколи ще не чекав з таким напруженням того, що мав побачити. Пройшовши якихось п'ятнадцять-двадцять кроків на захід, ми зупинилися і присіли навпочіпки. На колінах в мене лежав вищирений сірий кам'яний череп.

— Тепер запитай свого аку-аку, де отвір, — шепнув мені раптом Атан, майже наказуючи.

Я почав нервувати. Ми сиділи серед рівного, як стіл, поля. Довкола не видно було ніяких гір, коли не рахувати темних контурів трьох вершин вдалині на фоні зоряного неба. Де ж тут міг бути отвір до печери, якщо поблизу немає жодного каменя, навіть завбільшки, як собача будка?

— Ні, — відповів я. — Я не можу питати про це. Це слід питати про вхід до чужого володіння.

На щастя, Атан погодився зі мною. Він показав на землю прямо в мене під ногами, і я побачив невеликий плоский камінь, напівзасипаний піском і сухою травою, схожий на десятки мільйонів інших каменів навкруги. Атан пошепки попросив мене нахилитись, тримаючи череп перед собою і, звертаючись до каменя, голосно сказати:

— Відкрий вхід до печери!

Я почував себе ідіотом, але робив так, як він велів. Взявши в руки вищирений череп, я нахилився до землі і повторив за ним магічну фразу:

— Матакі іте ана кахаата маї!

Потім Атан узяв у мене кам'яний череп і попросив «зайти». Я згріб пісок і траву з каменя, такого завбільшки, як кофейний піднос, потім попробував його рукою і легко зрушив з місця. В землі відкрилась чорна дірка, надто вузька, щоб у неї можна було залізти. Обережно, щоб у печеру не сипались пісок і трава, я вийняв чотири плитки, які виднілися під каменем. Нарешті отвір став такий, що в нього могла протиснутись не дуже товста людина.

— Тепер залазь, — наказав Атан.

Я сів на землю і звісив униз ноги. В темному отворі неможливо було що-небудь розглядіти, тому я, тримаючись на ліктях, намагався намацати під собою дно. Але дна не було, і за сигналом Атана я підняв руки й полетів у безвість. Коли я отак висів у дірці, мені здалось, ніби щось схоже мені вже доводилось пережити. Я пригадав одну ніч під час війни, коли я теж сидів, звісивши ноги в темну прірву. Того разу відпустити руки мені, наказав сержант, на плечах у мене був парашут, і я знав, що приземлюся серед друзів на тренувальному англійському аеродромі. Але де я приземлюсь тепер, знав тільки маленький Атан, який дивився на мене своїми великими очима.

Я летів не так уже й довго і впав на щось м'яке й пружне.

Довкола панувала непроглядна темрява, і я не знав, на чому стою. Тільки над собою я помітив маленький круглий отвір, крізь який тьмяно мерехтіли зірки. Та ось у отворі з'явилась чорна тінь голови й руки, що подавала мені ліхтарика. Печера була не дуже глибока, і я дотягнувся до ліхтарика. Засвітивши його, я побачив у себе під ногами два білих черепи. На маківках у них стирчали грізні наконечники списів із чорного обсидіану, а в одного од виска тягнулась якась іржавозелена смужка. Я стояв на маті з жовтого очерету тотора, зв'язаній мотузками з кори; вона була така товста й м/яка, що скидалась на матрац. Праворуч від мене печена впиралася в стіну і в цьому місці, де я стояв, була всього метрів зо три завширшки. Але ліворуч вона тягнулась далі, і звідти, наскільки сягало світло ліхтаря, на мене дивилось безліч дивовижних облич. Фігурки стояли попід стіною на таких самих матах, як і я.

Не встиг я все це добре оглянути, як Атан вже простягнув мені кам'яний «ключ», повернувся і обережно звісив у дірку, ноги та нижню частину тіла. Я помітив, що просто надо мною довкола отвору за стелю правили штучні плити, але далі вже йшов природний тунель, з стелі якого звисали круглі бурульки застиглої лави.

Я посунувся вбік, щоб Атан міг стрибнути вниз. Приземлившись на мату, ніби м'ячик, він шанобливо вклонився спочатку тим двом черепам, що біліли біля моїх ніг, а потім іншому, уже кам'яному черепові, що лежав трохи далі в тунелі і був точнісінько такий, як у мене в руках. Тепер я, шепнув мені Атан, повинен був покласти свій «ключ» поруч з другим сторожем і не дуже голосно сказати, що я довговухий з Норвегії і прийшов сюди з своїм братом. Потім, озирнувшись на всі боки, Атан показав мені, що з ямок на другому кам'яному черепи