Тур Хейєрдал - Аку-аку

тітка теж висипала кістяний порошок і боятись тепер нічого. Таху-таху все підготувала, як належить, він зробив так, як вона веліла, і аку-аку задоволені.

Я направив промінь ліхтарика по кутках, і світло по черзі вихоплювало з темряви диявольські морди і химерні потворні кам'яні фігури.

— Ось твій дім, — мовив Атан. — Тепер ти тут можеш ходити, куди хочеш. Він сказав, що печера зветься раакау, і додав, що, наскільки йому відомо, це є одна з назв місяця. Щоб дати місце фотографу й Еду, які вже пробирались крізь отвір, Атан і я полізли далі в глиб печери вузьким проходом між двома широкими виступами, покритими жовтими очеретяними матами і заставленими дивовижними скульптурами. Печера була не дуже довга — через кілька метрів вона закінчилась, темною нерівною стінкою, — проте цей підземний «місячний» сховок Атана виявився справжньою скарбницею. Тут були найрідкісніші речі невідомого стародавнього мистецтва, яким позаздрив би будь-який антиквар. Жодний музей у світі не мав такої колекції, тут кожна річ була етнографічною новиною, що давала уяву про незвичайний таємничий духовний світ жителів острова Пасхи, про політ їхньої примхливої фантазії. Жодна фігурка в цьому зборищі підземних скарбів не була схожа на ті, які нам досі доводилось бачити. Я помітив тут лише один традиційний мотив: скульптуру птахо-людини з кривим дзьобом і закладеними за спину руками. Але такі фігурки завжди вирізувались з дерева, і ніхто ще не бачив, щоб тангата ману тесали з каменю. Лежали тут також кам'яні моделі характерних для острова Пасхи весел. Зрештою тут було все, починаючи від людей і ссавців і кінчаючи рибами, плазунами і безхребетними, а крім того, ще багато різних фантастичних гібридів. Траплялися й групи з кількох фігурок на одному камені; так, одна з них зображувала двох птахо-людей, що тримали між собою якогось фантастичного звіра, схожого на. кішку. Були також фігури спотворених форм з приробленими в різних місцях головами і такі скульптури, яких ми зовсім не могли зрозуміти.

Прохід між матами, на яких лежали статуетки, був устелений товстим шаром сухого сіна. Атан розповів, що коли він був малий, печеру доглядала його тітка Таху-таху; вона й зараз відвідує її і ночує тут, коли чимсь пригнічена і сумує за тими, що пішли вже на той світ. Тітка приходила сюди сьогодні вранці і чистила камені — два з них були ще вогкі.

Атан почував себе дедалі вільніше. Через якихось півгодини він раптом звернувся до мене на повний голос:

— Тепер уже все гаразд, ми можемо в твоєму домі, брате, говорити й робити, що хочемо.

Видно було, що Атан вважав себе в безпеці: адже він виконав усі тітчині вказівки. Печера, її скарби, страхи і відповідальність за неї за всіма правилами передані мені. Атан найбільше хвилювався, коли відкривали тітчину земляну піч, але курча спеклося якнайкраще, і тепер він заспокоївся. Все це чортовиння для нього закінчилося. Я не міг збагнути, чи Атан вважав, що тепер усю відповідальність за печеру несу я, чи думав, що аку-аку склали свої вповноваження і перейшли в інше, спокійніше місце. Так чи інакше, але Атан, незважаючи на свою повагу до каміння, відчував велике полегшення. Він лише ввічливо попросив нас не чіпати двох білих черепів, це були останки його предків. Щождо каменів, які тут лежали, то ми могли їх брати, скільки влізе в наші картонні коробки.

В печеру ми спустились опівночі, а вийшли звідти о другій годині. Ми допомогли один одному вибратись і з насолодою вдихнули свіже нічне повітря після задушливої ями. «Сільський капітан» приніс запашний кавун, і ми з'їли його. Потім ми завалили вхід до печери, але не замаскували його піском і травою: наші люди мали прийти сюди завтра по решту каміння.

Коли ми поверталися додому, стояла тиша.

Довкола не видно було жодної душі, жодного вогника. Ми натрапили в темряві тільки на табун коней, які при нашому наближенні кинулись геть, глухо вистукуючи копитами барабанний дроб. Атан ішов, не звертаючи більше уваги на фотографа, якому довелось тепер розраховувати тільки на свої власні сили. Очевидно аку-аку вже не підстерігали нас у темряві між камінням.

Ед запитав Атана, що він зробить з печерою, коли там не залишиться більше каменів.

— Печеру я збережу, — відповів Атан. — Вона мені знадобиться, якщо буде війна.

Тієї ночі мені майже не довелось спати. Свічка тьмяно освітлювала щоденник, аж поки на сході не зачервоніло небо; і все-таки, перш ніж стюард затарабанив у сковороду, сповіщаючи про початок трудового дня, я трохи задрімав. Коли ж я вранці вийшов за намети митися, зацікавлений Лазарус був уже тут як тут.

Бургомістр якось сказав мені, що коли до потаємної печери зайде кілька людей, аку-аку переберуться в інше місце. А без них вхід втрачає чарівну силу, і кожен, ідучи повз печеру, може побачити його. Я тепер зрозумів практичний зміст цього повір'я: острова Пасхи, більше ніж будь-якого іншого місця, стосується приказка: «Що відомо одному, того не знає ніхто, а що відомо двом, те знають усі». Як тільки Енліке довідався, що піде з нами в печеру, він відразу ж похвалився Лазарусу, і про це почали перецілуватись по всьому селищі.

За кілька днів до цього десь перед світанком до мене зайшов Лазарус і приніс із своєї печери камені. Він був явно чимось схвильований. Не кажучи й слова, Лазарус витяг з мішка велику фігуру птаха, що скидався на пінгвіна. Скульптура була такої величини, як живий пінгвін, і так схожа на нього, що я дуже здивувався. Я знав, що крім холодних районів поблизу Антарктики, пінгвіни зустрічаються тільки на Галапагоських островах. Лазарус знову засунув руку в мішок і вийняв звідти голову казкового птаха з дзьобом, повним гострих, як шило, зубів. Останньою з'явилася голова хижого звіра з подряпаною мордою — очевидно, його пошкодили дорогою. Лазарус довго сидів мовчки, втупивши в мене похмурий погляд. Нарешті він заявив, що цієї ночі був на волосок від смерті. Він двічі спускався кручею в печеру по скульптури, і, коли повертався вдруге, кусок скелі, за який він тримався, відломився. Під ним була сорокаметрова прямовисна стіна. Лазарус похитнувся, але, вже майже падаючи в провалля, зумів лівою рукою схопитись за інший виступ і відновити рівновагу. Останні п'ятнадцять метрів він пробирався дуже обережно, а коли цілий і неушкоджений опинився на рівнині, то довго сидів і міркував: чому його спіткала така невдача? Може, не слід було виносити камені з печери?

Дорогою до Анакени він раз у раз задавав собі це питання і,