Георгій Михайлович Брянцев - Таємні стежки

Моллер вийняв з кишені бруднувату носову хусточку і витер спітніле чоло.

— Ви цього не зробите, — прогугнявив він.

— Чому ви так упевнені?

— Я вас вважаю своєю людиною.

— А якщо своя людина буде ставити нас під удар?

— Ні-ні… Цей Абіх у мене кісткою в горлі стоїть. Вожуся з ним стільки років… Але якщо справа набирає такого напрямку, я згоджуюсь послухатись вашої поради. Врахуйте, однак, це хитра бестія.

— Тим більше, — Микита Родіонович встав. — Але якщо ви порушите свою обіцянку і знову почнете лізти куди не слід, то нарікайте на себе.

— Навіщо так грубо, різко? Ми ж свої люди…

Моллер встав з стільця, підійшов до дверей, що вели на сходи, і, припавши до них вухом, прислухався. Ожогін мовчки стежив за ним.

— Ось що я вам скажу, — зашепотів він. — Листівку дав мені майор і попросив принюхатись. Розумієте, принюхатись…

— Коли потрібна буде ваша допомога в справі Абіха, — перебив Ожогін, — я звернуся до вас. Можливо, що разом і завершимо всю цю довгу історію. Не заперечуєте?

— Ніскільки. Завжди готовий.

— От і домовились.

На кінець січня радянські війська вже увійшли в Сілезію, Померанію, Пруссію, Бранденбурзьку провінцію, вийшли до Данцігської бухти і відрізали східне угруповання німецької армії.

Кожний новий день приносив радісні вісті.

На вулицях Варшави, Кракова, Лодзі маяли переможні прапори…

В місті, де жили друзі, паніка посилювалася все більше. Справжнє розгублення панувало серед торгашів, спекулянтів, постійних відвідувачів «чорного ринку». Крупні ділки, власники, видні гітлерівські чиновники вивозили все, що тільки могли. Центр міста майже спорожнів.

Багаті квартали здавалися вимерлими, будинки стояли з забитими вікнами і дверима. Де-не-де залишилися двірники, слуги, довірені.

Есесівці скаженіли. На Базарній площі з'явилася шибениця. На ній цілий тиждень висіли задубілі трупи. Прибитий до стовпа напис повідомляв, що повішені — зрадники інтересів Німецької імперії. Прізвищ покараних гітлерівські кати не назвали, але народ їх пізнав.

У місті хазяйнували солдати, поліцаї і аферисти всіх мастей та відтінків. З'являтися на вулицях з настанням темряви, навіть при наявності спеціальних перепусток, було рисковано. Однієї ночі мешканці будинку Вагнера почули тріск автоматної черги. Вранці на вулиці виявили труп чоловіка. Труп пролежав дві доби, його прибрали самі городяни. Перелякані сміливими повітряними десантами Радянської Армії, німецькі патрулі в кожному перехожому ладні були вбачати парашутиста і часто стріляли в городян без попередження.

Викликані на чергове побачення до Юргенса, Микита Родіонович і Андрій помітили, що його резиденція охороняється автоматниками; один розмістився в передній кімнаті, біля самих дверей, другий — біля входу в будинок з двору.

В особняку, як і раніше, панував непорушний спокій. Особняк нагадував острівець тиші і порядку серед бурхливого моря. Вірний собі, цілком спокійним залишався і сам Юргенс.

Розмова, що відбулася, носила не зовсім звичайний характер. Переконавшись у тому, що учасники групи забезпечені всім необхідним і ні в чому не мають особливої потреби, Юргенс попросив їх зробити приблизний підрахунок продуктів харчування місяців на п'ять.

На здивовані погляди друзів Юргенс відповів по-російськи:

— Звикайте, звикайте… В нашій роботі часом зустрічається багато незрозумілого, але це не повинно вас лякати. У недалекому майбутньому ви самі дізнаєтесь, чим це викликано.

Микита Родіонович і Андрій, озброївшись олівцями і папером, сіли за підрахунки.

Коли питання про харчування було розв'язане, Юргенс сказав:

— Прошу мати на увазі, що присвоєні вам клички: Марс, Сатурн і Юпітер, є одночасно і паролями. Отже той, хто назве їх вам, незалежно від того, хто це буде, знає про все, і ви зобов'язані будете виконати те, що він вимагатиме. Кажу це тому, що все може трапитись.

— Як це все-таки розуміти?

Юргенс посміхнувся:

— Час напружений. Мало що може трапитись! Сьогодні я тут, завтра — там; сьогодні я живий, а завтра мене вб'є випадкова куля… Ось так. Забувати про це не можна… До речі, як я розмовляю по-російськи? — раптом спитав він.

— Краще, ніж ми по-німецьки, — сказав Микита Родіонович. — Вас можна прийняти за росіянина.

— Навіть?

— Звичайно.

— Це добре. Ніхто з нас не знає, якою мовою і коли доведеться розмовляти. Ви думали над тим, як і яким шляхом краще повернутися в Росію?

Ожогін і Грязнов чекали, що сьогоднішня розмова почнеться саме з цього питання, до нього вони підготувалися.

— Думали, — відповів Микита Родіонович.

— Ну і як?

Ожогін виклав свою точку зору. Повертатися до Радянського Союзу під виглядом військовополонених — невигідно і небажано. Недоцільно також говорити про те, що вони взагалі були на території Німеччини, бо це може накликати на них підозру…

— Не згодний, — перебив Микиту Родіоновича Юргенс. — Полону в своїх нових біографіях вам не уникнути, оскільки ви опинилися на території Німеччини. Раніше ще можна було сказати, наприклад, що ви жили в районах, тимчасово окупованих німцями, або були в партизанах, але тепер такі варіанти виключені. Залишається полон. Полон і втеча з полону. Обов'язково втеча, причому, групова. Тікало п'ять, шість, сім чоловік, живими лишилося троє. Питання: куди тікали, де ховалися, жили, що робили? Це треба серйозно обміркувати. Прізвища полонених, які тікали з таборів і загинули, вам дадуть. Дадуть також найменування табору. Не виключена можливість, що доведеться з'їздити і подивитися на цей табір, щоб потім зуміти розповісти про нього. Уявимо й інший варіант: до табору вас не довезли, і ви по дорозі втекли. Такі факти були. Зовсім недавно місцева влада виловила чотирьох росіян, які втекли з заводу і ховалися в лісах протягом двох років. «Такий варіант теж підходить.

— Зрозуміло, — кивнув головою Ожогін.

— У мене запитання, — промовив Андрій, який досі мовчав.

— Будь ласка.

— Радіотехніка нам буде видана?

— Ні в якому разі. Ви самі забезпечите себе технікою на місці, після остаточного зміцнення свого становища. Ви переконались, що все це не таке складне, як здається на перший погляд.

Розмова затяглася. Ожогін і Грязнов зробили з неї висновок, що Юргенс після арешту Марквардта почувай себе невпевнено, хоч і намагається старанно приховати це…

— Може статися так, що ми будемо залишені напризволяще, — сказав Андрій по дорозі додому.

— Все можливо, — погодився Микита Родіонович. — У паніці можуть забути не лише про нас.

— Ну що ж, не забудуть — добре, забудуть — ще краще.

… В домівці Вагнера ніхто не спав. Альфред Августович, Абіх, Алім сиділи в кабінеті над картою.

— Ми склали «послужний список» Моллера. Нате, полюбуйтесь. — Вагнер простягнув Ожогіну списаний аркуш паперу. — Неточними можуть бути лише дати, а за решту ручуся головою.

Це був страшний список жертв — список комуністів, антифашистів, яких видав і занапастив Моллер. Ось комуніст