Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

зате потім сіли на ручну дрезину й шість миль до Гала на Вобаші проїхали. Там здибали Мак-Авоя, Фіша і Шотландчика з Дейві, котрі теж чкурнули з війська.

Субота, 26 травня. О 2.11 ночі ми сіли на Гарматна, як той стишив ходу на схрещенні доріг. Шотландчика й Дейві струтонули одразу, а нас чотирьох у Блафсі, на сорок миль далі. Пополудні Фіш із Мак-Авоєм сіли на товарняк, а ми з Казанярем тим часом ходили в розвідини по харч.

Неділя, 27 травня. О 3.21 ночі ми сіли на Гарматня і нахопилися в сліпні на Шотландчика з Дейві. Вдень усіх нас стручено під укіс у Джексонвілі. Там проходить Чікаго-Альтонська, і ми ладимось махнути тою дорогою. Казаняр відкинувся од нас, та й слід простиг. Мабуть, сів на товарняка.

Понеділок, 28 гривня. Казаняр так і не об’явився. Шотландчик з Дейві десь повіялись передрімнути й проспали пасажирський із Канзас-Сіті о 3.30 ночі. Я на нього сів і, як зійшло сонце, доїхав до Месн-Сіті, 25 000 мешканців. Почепився на скотовоза і їхав цілу ніч.

Вівторок, 29 травня. Прибув о 7-й ранку до Чікаго…»

Згодом, через багато років, у Китаї мав я прикрість довідатись, що той спосіб долати пороги Де-Мойну — ту придумину: раз-два, раз-два, чоловий-тильний, чоловий-тильний — зовсім і не ми відкрили. Я довідався, що китайські річковики тисячоліттями вдавалися до такого способу, пливучи по «лихій воді». Та все одно, вигадка то була добра, хоча й не нам належить честь винаходу. Вона задовольняла критерій істини доктора Джордана[17]: «Чи буде з цього діло? Чи можемо ми звірити на нього своє життя?»

«БИКИ»

Якби в Сполучених Штатах нараз пощезали волоцюги, багато сімей опинилося б у злиднях. Волоцюга уможливлює тисячам людей чесно заробляти на прожиття, виховувати дітей і ростити їх у страху божім та любові до праці. Хто-хто, а я знаю. Один час мій батько був констеблем і заробляв на життя полюванням на волоцюг. Громада платила йому за спійманих волоцюг стількись там з голови, і начебто, ще й проїзне. Фінансові проблеми завжди дошкуляли нашій родині, і все — від м’яса на обід та нової пари черевиків до шкільного підручника й екскурсії за місто — залежало від батькового ловецького щастя. Добре пригадую, з якою стримуваною нетерплячкою і тривогою чекав я щоранку новин про наслідки його нічних трудів скільки волоцюг він виловив та яка надія, що їх засудять. Тим-то, коли вже згодом волоцюгою мені вдавалося випорснути з рук якомусь хижому констеблеві, я мимохіть відчував жаль до його малих діток: мені все ввижалося, ніби я в чомусь ошукав їх і позбавив деяких життєвих вигод.

Але така вже воно гра. Гобо кидає виклик суспільству, а сторожові пси суспільства живляться його коштом. Буває, що гобо сам дається псам у лапи, особливо взимі. Такий гобо, звісно, вибирає громаду з «пристойною» цюпою, де не ганяють на роботу, а харч доїжний. Поза тим завжди були, та певно, й досі не перевелися констеблі, що діляться винагородою із арештованим заволокою. Такому констеблеві нема чого полювати. Тільки свисни, а дичина сама до рук іде. Просто диво, які добрі гроші заробляється на злиденному волоцюзі. По всьому Півдню — так було принаймні за мого поброду — розкидано в'язничні табори та плантації, де волоцюг на термін їхнього вироку продають фермерам, і волоцюга мусить відробити той час.

А є й такі місця, як Ратлендська каменярня в штаті Вермонт, де волоцюгу нещадно визискують, а сальце, що він надурняк нагуляв, «калатаючи на волочаку» чи «ляскаючи хвірткою», переганяють на прибуток для тої громади.

Ні, я нічого не знаю про каменярню в Ратленді, штат Вермонт. І дуже радий, що не знаю, надто згадавши, що й сам туди мало не втрапив. Волоцюги переказують вістки з уст в уста, і вперше я зачув про ту каменярню ще в Індіані. А опинившись у Новій Англії, я вже тільки про них і чув, і все мов про яке страхіття. «В каменярнях нестача робочих рук, — остерігало зустрічне бурлацтво, — і шугаям нікому не дають менше трьох місяців». Поки дістався до Нью-Гемпшіра, я вже наслухався про ті каменярні стільки, що обминав десятою дорогою залізничних поліцаїв — «биків» — і констеблів.

Якось надвечір я завітав на сортувальню в Конкорді і побачив там товарняк, сформований і готовий рушати. Я підійшов до порожнього вагона, відсунув бічні двері й заліз усередину. На ранок я сподівався доїхати до Уайт-Рівера за річкою; це завело б мене у Вермонт, моторошно близько від Ратленда. Але навпісля, просуваючись на північ, я почав би віддалятися від небезпечного пункту. У вагоні я надибав котолупа, що, побачивши мене, затрусився, мов у лихоманці. Він подумав, що я гицель (тобто гальмівник), а коли довідався, що я тільки шугай, то щиро сказав, що перестрашився мене так через Ратлендську каменярню. Це був молодий сільський парубок, і переїздив він лишень місцевими вітками.

Товарняк рушив, і ми поклалися в кутку вагона й позасинали. За дві чи три години на зупинці мене розбудив скрип крадьки відсуваних правих дверей. Котолуп спав’ далі. Я не ворушився, але, примруживши очі, міг усе бачити. У пройму дверей просунувся ліхтар, а за ним — гицлева голова. Він помітив нас і якусь хвильку розглядав. Я вже чекав од нього крутих слів чи звичного «скок на пісок, жаб’ячий сину!». Натомість він обережно забрав ліхтар і потиху-тиху причинив двері. Це видалось мені надзвичайно дивним і підозрілим. Я прислухався і почув, як ледве чутно клацнула клямка. Двері, отже, защепнуто ззовні. Зсередини їх відкрити не було змоги. Один шлях до відступу нам відтяли. Це вже ні к лиху не годилось. Я трохи перечекав, потім підліз до лівих дверей і поторгав. Ці двері не було замкнено. Я відчинив їх, скочив на землю і засунув за собою. Тоді переліз через буфери на другий — бік поїзда. Відщепнув, двері, коло яких ворожив гицель, забрався досередини й закрив їх за собою. Знов обидва виходи були до наших послуг. А котолуп знай собі спав.

Поїзд рушив. Ось і наступна зупинка. По ріні зашаруділа чиясь хода. Потім ліві двері з гуркотом прочинилися. Котолуп збудився, я вдав, що мене теж розбуджено. Ми посідали і вирячились на гицля з ліхтарем. Той не гаяв марно часу і зразу ж узявся до діла.

— Давайте три долари, — сказав він.

Ми позводились і підійшли на переговори. Ми запевнили його в своїй непохитній