Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04

Як і всі великі винаходи, наш теж був випадковий. Своє відкриття ми зробили першого ж разу, коли напоролись на корч у бистрині. Чоловий човен вискочив на корч і застряг, обертаючись на місці, поки тильний заносило течією. Я сидів у тильному човні за стерника. Марно ми намагалися зіпхнутись. Годі я наказав хлопцям з чолового човна перейти у тильний. Одразу ж перший човен вільно сплив і його залога повернулась на своє місце. Після цього корчаги, пороги, мілини й перекати вже не лякали нас. Тільки-но чоловий човен застрягав, його залога перескакувала на тильний. Перший човен, звісно, знімався з перечепи, а застрягав другий. Тепер ми всі двадцятеро, наче автомати, перескакували в передній човен, і задній спливав і собі.

Човни в нашому війську були всі одним шибом, абияк постулювані, аж пальці знати. Вони були плоскодонні Й прямокутні. Кожен човен — шість футів завширшки, десять завдовжки і півтора фути завглибшки. Таким чином, коли два наші човни було зчеплено докупи, я, сидячи на другій кормі, стернував судном на двадцять футів довгим, навантаженим укривалами, куховарським начинням та приватними харчовими запасами і з залогою в двадцятеро здорових гобо, що підміняли один одного на веслах і гребачках.

Та все одно генерал Келлі мав з нами мороку. Вершників своїх він відкликав і замінив їх трьома поліційними човнами, що пливли в авангарді й не давали нікому себе випереджувати. Судно з чотою «М» весь час насідало на поліційні човни. Ми легко могли б їх обійти, але це було проти правил. Тож ми трималися на поважній відстані ззаду й вичікували. Ми знали, що попереду цілинний фермерський край, неожебраний і щедрий; проте ми вичікували. Біла вода ось чого нам було треба, і коли за скрутом річки вигулькнули пороги, ми вже знали, що тепер буде. Геп! поліційний човен номер один наскакує на камінь і застряє. Бубух! Поліційний човен номер два і собі за ним. Торох! Гака ж доля спіткала поліційний човен номер три. З нашим човном, ясна річ, робиться те саме, але — раз-два — всі з чолового човна в тильний, раз-два — всі з тильного в чоловий; і раз-два — залога заднього човна повертається на своє місце, і ми мчимо вперед. «Стій, так вас, розтак!) — горлають нам з поліційних човнів. «А що ми вдієм? Такай на розпродану річку», — жалібно відповідаємо, проносячись повз них, підхоплені нещадною течією, що заносить нас геть їм з очей в лоно гостинного фермерського краю, де ми поповнюємо свої приватні харчові запаси вершками з фермерської данини. Знов ми п’ємо «віденську білопінну» і переконуємося, що хто вхопив, той і з’їв.

Бідолашний генерал Келлі! Він добрав нового способу. Весь флот пішов попереду нас. Чота «М» другої дивізії вирушила на відведеному їй місці в останньому ряді. Але нам вистало одного-однісінького дня, щоб знов перекабанити все на своє. Попереду лежало двадцять п’ять миль лихої води — самі пороги, обмілини, наплинки та каміння. Якраз оцю ділянку й мали на увазі найстаріші демойняни, коли похитували гологамії. Мало не дві сотні човнів вийшли на лиху воду перед нами, і всі згромадились у неймовірно безладну купу. Ми ж прорізали цей безпорадний флот, як ніж масло. Брояків, обмілин та корчів годі було оминути, хіба що берегом. Але ми їх і не оминали. Ішли впрост на них, і раз-два, раз-два, чоловий — тильний, чоловий — тильний, вся залога назад, вперед і знов назад. Тої ночі ми таборилися самотою і били байдики аж весь наступний день, поки військо латало й рехтувало свої порозбивані повни і поволі підтягувалось до нас.

Нашим вибрикам не було вговку. Ми наставили щоглу, нап’яли вітрила (укривала) і вкоротили собі робітний день, військо ні тим часом натужувалося, щоб не спускати нас з очей. Тоді генерал Келлі вдався до дипломатії. У перегонах жоден човен не міг нам протистати. Де-Мойн, запевне, ніколи не носив на собі меткішої ватаги. Поліційну заставу було скасовано, а полковника Спіда посаджено до нас у човен, і з цим визначним офіцером на борту, ми мали честь прибути в Кіокак на Міссісіпі. І саме тут я хочу сказати генералові Келлі та полковникові Спіду: «Ось вам моя рука. Ви були герої, як один, так і другий, — і справжні!

І я перепрошую щонайменше за десять відсотків тої турбанини, що вам завдав чільний човен чоти «М».

В Кіокаку весь флот скремцювали докупи у величезний плот і по одноденній затримці через супротивний вітер підчепили на буксир до пароплава, який потяг нас униз по Міссісіпі до Квінсі, штат Іллінойс, де ми й окошилися за річкою на Гусячому острові. Тут від вигадки з плотом відмовилися, човни поєднали по чотири і понакривали спільними палубами. Хтось мені сказав, нібито Квінсі, як на свій розмір, найбагатше місто в цілих Сполучених Штатах. Тільки-но я те зачув, як мені одразу ж пробі забаглося розкинути ногами. Жоден «істий професяка» не проминув би такої фортунної місцини. Через річку до Квінсі я перемкнувся в невеличкій довбанці; та повернувся спорим байдаком, по самі облавки вивершеним вислідами моїх «ногорозкидів». Звісно, що вистарані гроші я всі лишив при собі, заплативши тільки за перевіз; і ще я відклав собі найліпше з білизни, шкарпеток, приношеного одягу, сорочок — все найліпше, що тільки «дивилось на мене», але коли й чота «М» набралася по зав’язку, то все одно ще лишилася добрезна купа, яку й було передано чоті «Л». Гай-гай, був я молодий у ті часи та щедрий! Добрим людям у Квінсі я розповів тисячу «історій», і всі вони були «до ладу»; та відколи почав писати до журналів, я не раз пригадував з жалем скільки то оповідок, яке багатство вигадки розсипав я рясно того дня у Квінсі, штат Іллінойс.

У Ганібалі, штат Міссурі, наша нездоланна десятка розпалася. Це вийшло якось ненароком. Просто ми самі собою розвіялися хто куди. Я й Казаняр дезертували потай. Того ж дня Шотландчик з Дейві дали дмухача на Іллінойський берег; Мак-Авой і Фіш пішли й собі в свист. Це вже з десяти шестеро; що стало з рештою чотирма, не знаю. Як приклад життя на Дорозі наводжу витяги із свого- щоденника за кілька днів після втечі.

«П'ятниця, 25 травня. Ми з Казанярем покинули табір на острові. Перепливли на іллінойську сторону в каяку і пройшли шість миль по Чікаго-Берлінгтонській до Фел-Кріку. Шість миль ми покрили пішки,