Віктор Гюго - Знедолені

Підмітаючи, вона сказала:

— Ви, може, чули, пане, як уночі хтось приходив?

— Справді, — відповів він спокійним голосом. — Хто ж то був?

— Це новий пожилець, — сказала стара.

— А звати його?…

— Точно не пам’ятаю. Пан Дюмон чи Домон. Якось так.

– І хто він, цей пан Дюмон?

Стара глянула на нього своїми пронозливими очицями й відповіла:

— Він рантьє — як і ви.

Вона, можливо, сказала це без усякої прихованої думки. Але Жанові Вальжану вчувся в її словах якийсь натяк.

Коли стара пішла, він склав у стовпчик сотню франків, які тримав у шафі, загорнув їх і поклав у кишеню. Хоч як обережно він це робив, одна монета в сто су вислизнула у нього з руки і з дзенькотом покотилася по підлозі.

На смерканні Жан Вальжан спустився сходами і пильно розглянувся навкруги. Він не побачив нікого. Бульвар здавався безлюдним. Правда, можна було сховатися за деревами.

Він повернувся до кімнати, взяв Козетту за руку й сказав:

— Ходімо.

Обоє вийшли на вулицю.

Книга п’ята

Нічне полювання з німою зграєю хортів

1. Втеча навпомацки

Жан Вальжан відразу покинув бульвар і заглибився у вулички, намагаючись завертати якомога частіше й іноді виходячи на свій власний слід, — переконатися, що за ним не стежать.

Тієї ночі світив повний місяць. Жан Вальжан був навіть задоволений із цього. Місяць ще висів над самим обрієм і ділив кожну вулицю на смугу темряви й смугу світла. Жан Вальжан міг іти попід будинками й мурами в затінку і спостерігати освітлений бік. Певно, він не подумав про те, що затіненої сторони йому не видно.

Козетта йшла мовчки, нічого не запитуючи. Страждання, що їх вона терпіла цілих шість років, притупили її вразливість. Крім того, вона вже звикла до крутих поворотів долі і до дивної поведінки свого благодійника. З ним вона почувала себе в безпеці.

Жан Вальжан знав не більше, ніж Козетта, куди вони йдуть. Він звірився на Бога, як Козетта звірилася на нього. Він не мав ніякої чіткої мети. Він навіть не знав напевно, чи то був Жавер. А як і Жавер, то чи він упізнав його, Жана Вальжана? Хіба він не змінив свого вигляду? Хіба його не вважали мертвим? А проте останнім часом відбулося кілька дивних подій, і Жан Вальжан вирішив більш не повертатися в дім Горбо. Наче сполоханий зі свого лігва звір, він шукав собі якоїсь тимчасової криївки, певний, що згодом знайде, де оселитись.

Коли на церкві Сент-Етьєн-дю-Мон видзвонило одинадцяту, він перейшов через вулицю Понтуаз перед самим відділком поліції. Через кілька хвилин інстинкт змусив його обернутися. В цю мить у світлі ліхтаря, який горів перед відділком, він виразно побачив трьох чоловіків, які йшли слідом за ним по затіненій стороні вулиці. Один із трьох звернув до відділку. Той, хто йшов першим, видався Жанові Вальжану дуже підозрілим.

— Ходімо, дитино, — сказав він Козетті й поквапився покинути вулицю Понтуаз.

Він зробив коло, обминув пасаж Патріархів, зачинений о цій пізній годині, пройшов вулицю Дерев’яного Меча й вулицю Арбалетну і звернув на вулицю Поштову.

Там було перехрестя, звідки починалася вулиця Нев-Сент-Женев’єв.

Місяць заливав перехрестя яскравим світлом. Жан Вальжан заховався в якесь підворіття, розрахувавши, що коли ті люди досі переслідують його, він неодмінно побачить, як вони перетинатимуть цю освітлену місцину.

Справді, не минуло й трьох хвилин, і переслідувачі вийшли на перехрестя. Тепер їх було четверо: усі високі, в довгих темних рединготах, у круглих капелюхах, із грубими кийками в руках.

Вони зупинилися на перехресті й стали радитись. Мабуть, вагалися. Той, хто йшов попереду, обернувся і показав правицею туди, де ховався Жан Вальжан; інший не менш уперто показував у протилежний бік. У ту мить, коли перший обернувся, місяць освітив його обличчя, і Жан Вальжан упізнав Жавера.

Для Жана Вальжана непевність закінчилася; на щастя, вона тривала для переслідувачів. Поки ті четверо вагалися, він вийшов зі своєї схованки в підворітті й швидко рушив Поштовою вулицею в напрямку Ботанічного саду. Козетта стомилась, він узяв її на руки й поніс. Перехожих ніде не було, а ліхтарі не запалили, бо світив місяць.

Жан Вальжан прискорив ходу.

Позаду лишилася вулиця Ключова, потім фонтан Сен-Віктор. Повз Ботанічний сад він вийшов на набережну і розглянувся навкруги. Набережна була безлюдна. Позаду — нікого.

Він зітхнув із полегкістю й попрямував до Аустерліцького мосту.

В той час іще брали плату за перехід.

Жан Вальжан підійшов до будки сторожа й подав одне су.

— З вас два су, — сказав інвалід, що сидів у будці. — Ви несете дитину, яка може йти сама. Платіть за двох.

Він заплатив, невдоволений, що звернув на себе увагу. Той, хто втікає, повинен прослизати непомітно.

Якраз тоді через Сену переїздив великий віз, і це стало Жанові Вальжану в пригоді. Він міг перейти міст у затінку того воза.

Десь посеред мосту Козетта, в якої затерпли ноги, захотіла йти. Він опустив її і знову повів за руку.

Перейшовши міст, він помітив праворуч дров’яні склади й попрямував до них. Щоб дістатися туди, треба було перетнути відкриту й освітлену місцину. Жан Вальжан не став вагатися. Переслідувачі, очевидно, загубили його слід, і Жан Вальжан повірив, що уникнув небезпеки.

Між двома мурами, за якими були дров’яні склади, загубилась вуличка під назвою Зелена дорога. Вузька й темна, вона була мов умисне створена для нього. Перщ ніж увійти в неї, Жан Вальжан оглянувся назад.

З того місця, де він стояв, було видно весь Аустерліцький міст.

Чотири тіні щойно з’явилися на мосту. Вони прямували на лівий берег.

Жан Вальжан затремтів, як зацькований звір.

Йому лишилася одна надія. Можливо, переслідувачі ще не вийшли на міст, коли він з Козеттою переходив через освітлену місцину, й не помітили його.

У такому разі, якщо він увійде в цю вуличку й поміж дров’яних складів дістанеться до боліт і пустирищ, вони будуть урятовані.

Йому здалося, що можна вірити цій тихій вуличці, і він заглибився в неї.

Через три сотні кроків вуличка розгалужувалась. Куди тепер звернути: праворуч чи ліворуч?

Жан Вальжан не вагався і звернув праворуч.

Чому?

Бо ліве відгалуження вело до передмістя, тобто в місця заселені, а праве в поля, тобто в місця безлюдні.

Тим часом ішли вони не дуже швидко. Козетта затримувала Жана Вальжана, і він знову взяв її на руки. Дівчинка схилила голову йому на плече і не казала ні слова.

Коли-не-коли він оглядався,