Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

плюшевому кріслі заходилася накривати бильця газетами, щоб врятувати їх віддошу. Дитина в колисці заплакала.

— Ось вона й розвалюється, наша батьківщина на два тижні, — сказав Гребер.

— Справедливість! — задоволено відповів лисий.

— Треба було побитися об заклад, і ви б виграли.

— Я не матеріаліст, юначе!

— Тоді чому ж ви так побиваєтесь за своєю квартирою?

— Це був мій дім. Ви цього, мабуть, не розумієте.

— Ні, не розумію. Німецький рейх надто рано вирядив мене в мандри по всьому світу.

— За це ви повинні йому дякувати. — Лисий затулив рота рукою, немовби силкуючись щось проковтнути. — До речі, тепер я не відмовився б від горілки.

— Тепер ви її не одержите. Краще помоліться!

З вікна фрау Лізер вирвалося полум’я.

— Це горить письмовий стіл, — прошепотіла Елізабет. — Письмовий стіл донощиці з усіма її манатками.

— Сподіватимемося, що це стіл. Я вилив на нього цілу пляшку гасу. Що ми тепер робитимемо?

— Пошукаємо яку-небудь квартиру. Якщо не знайдемо, заночуємо на вулиці.

— На вулиці або в парку. — Гребер поглянув на небо. — Від дощу в мене є плащ-намет. Щоправда, прикриття не зовсім надійне, але, можливо, нам усе-таки пощастить де-небудь сховатися. А що ми робитимемо з кріслом та книжками?

— Залишимо. Якщо завтра ще застанемо їх тут, подумаємо й про них.

Гребер надів ранець і закинув на плече клунок із білизною. Еліза-бет узяла валізи.

— Дай їх мені, — сказав він. — Я звик носити важке.

Верхні поверхи двох інших будинків з гуркотом провалилися. Палаючі головешки полетіли на всі боки. Фрау Лізер заверещала й підхопилася: одна з головешок, перелетівши через вулицю, мало не влучила їй в обличчя.

Полум’я виривалося вже і з кімнати Елізабет. Потім упала стеля.

— Тепер можна йти, — мовила Елізабет.

Гребер подивився на вікно.

— Це були гарні дні, — проказав він.

— Найкращі. Ходімо.

Обличчя Елізабет було червоне од відблисків вогню. Вони рушили поміж кріслами. Більшість людей сиділи мовчки й пригнічено. Якийсь чоловік розв’язав в’язку книг і читав. Двоє літніх людей, при — горнувшись одне до одного, сиділи просто на тротуарі. Вони накрилися якоюсь ганчіркою і скидалися на сумного двоголового кажана.

— Просто дивно, як легко розлучаєшся з тим, із чим учора, здавалося, не можна було розлучитися, — сказала Елізабет.

Гребер оглянувся ще раз. Хлопчаку ластовинні, який забрав чашку, сидів уже в їхньому кріслі.

— Я вкрав сумку фрау Лізер, коли вона тут стрибала, — повідомив Гребер. — У ній повно паперів. Викинемо їх де-небудь у вогонь. Можливо, це когось урятує від доносу.

Елізабет кивнула. Вона більше не оглядалася.

Гребер довго стукав. Потім поторгав двері. Ніхто не відчиняв. Він вернувся до Елізабет.

— Польмана немає вдома. Або він не хоче відчиняти.

— Можливо, він тут уже не живе.

— Де ж тоді йому жити? Більше ніде немає місця. Ми самі це побачили за останні три години. Він міг лише… — Гребер іще раз підійшов до дверей. — Ні, гестапо тут не побувало. Тоді все мало б інший вигляд. Що нам робити? Ти хочеш піти в бомбосховище?

— Ні. А хіба не можна лишитися десь тут?

Гребер озирнувся довкола. Стояла ніч, на червоному й похмурому тлі неба чорніли зубчасті руїни.

— Тут е трохи стелі, — сказав він. — Під нею сухо. Я можу запнути один бік плащ-наметом, а другий — шинеллю.

Він дістав багнет і постукав ним по шматку стелі. Вона не впала. Він знайшов серед руїн кілька металевих прутів і забив їх у землю. Потім повісив плащ-намет.

— Це вхід. Шинель повісимо з другого боку й матимемо такий собі намет. Ти як гадаєш?

— Тобі допомогти?

— Ні. Стережи речі, і цього досить.

Гребер прибрав із підлоги сміття й каміння. Потім уніс усередину ваЛіз'и і розіслав постіль. Ранець поставив у головах.

— Тепер ми маємо притулок, — сказав він. — Мені доводилося бачити й гірше. Тобі, правда, ні.

— Час і мені звикати.

Гребер дістав плащ Елізабет, спиртівку та пляшку зі спиртом.

— Хліб у мене вкрали. Але в ранці ще є кілька коробок консервів.

— А в чому ми їх розігріємо? Є який-небудь горщик?

— У мене є казанок. А дощової води тутЬкрізь удосталь. Залишилося ще й трохи горілки. Я можу зробити тобі з гарячою водою ся-кий-такий грог. Від застуди.

— Дай мені самої горілки.

Гребер запалив спиртівку. Слабке синє полум’я освітило намет. Він відкрив консервовану квасолю. Вони її розігріли і з’їли з рештками ковбаси, яку їм подарував їхній свідок Клотц.

— Почекаємо Польмана чи ляжемо спати? — запитав Гребер.

— Ляжемо спати. Я стомилася.

— Доведеться спати, не роздягаючись. Ти зможеш?

— Я така зморена, що зможу.

Елізабет скинула туфлі й поставила біля ранця, щоб їх не вкрали. Панчохи згорнула та сховала в кишеню. Гребер укрив її.

— Ну як? — спитав він.

— Яку готелі.

Він ліг поруч.

— Ти не жалкуєш за квартирою? — спитав по хвилі.

— Ні. Я приготувалася до цього ще після перших нальотів. Тоді я ще жалкувала. Досі мені просто щастило.

— Твоя правда. Але чи може бути все так ясно в житті, якудумках?

— Не знаю, — пробурмотіла Елізабету нього на плечі. — Мабуть, може. Коли вже немає жодної надії. Але тепер усе має інший вигляд.

Вона заснула й дихала спокійно та тихо. Гребер ще якийсь час не спав. Він думав про те, що одним із нездійсненних бажань, про які на фронті часом заходила мова, було саме це — притулок, ліжко, жінка та спокійна ніч.

21

Гребер прокинувся. Під чиїмись обережними кроками шурхотів щебінь. Він тихо виліз із-під ковдри. Елізабетуві сні поворухнулася. Гребер визирнув із-за плащ-намета. Це міг бути Польман, що повертався додому, або злодії чи й гестапо — воно з’являлося здебільшого в такий час. Якщо це гестапо, треба попередити Польмана, щоб той не приходив додому.

Гребер побачив перед собою в темряві дві постаті. Якомога обережніше він рушив за ними назирці. Він був босий. Через кілька метрів Гребер наштовхнувся на рештки стіни, що висіли просто в повітрі й відразу ж обвалилися. Він пригнувся. Одна з постатей обернулася.

— Тут хтось є? — пролунало запитання. Це був Польман.

Гребер випростався.

— Це я, пане Польман. Ернст Гребер.

— Гребер? Що сталося?

— Нічого. Наш будинок розбомбило, і ми залишилися без притулку. Я подумав, що ви, можливо, приймете нас на ніч-другу.

— Кого?

— Мою дружину й мене. Кілька днів тому я одружився.

— Звичайно, звичайно. — Польман підійшов ближче. Його обличчя в темряві здавалося дуже блідим. — Ви мене бачили, коли я прийшов?

Гребер на мить завагався з відповіддю.

— Так, — сказав потім. Приховувати цей факт не було сенсу — ні через Елізабет, ні через