Еріх Марія Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

але це могли бути і їхні власні харчі, якими вони просто не бажали ні з ким ділитися.

Раптом Гребер побачив Елізабет. Вона пробралася через загорожу й тепер стояла серед вулиці, освітлена полум’ям.

— Я тут, Елізабет! — гукнув він і підхопився.

Вона обернулась. Але помітила його не зразу. Її темна постать чітко вирізнялася на тлі вогню, лише волосся світилося.

— Я тут, — гукнув він ще раз і помахав рукою.

Вона підбігла до нього:

— Це ти?! Слава Богу!

Він міцно обняв її.

— Я не зміг прийти на фабрику, щоб зустріти тебе. Я мусив стерегти речі.

— Я подумала, що з тобою щось сталося.

— Що зі мною могло статися?

Вона важко дихала в нього на грудях.

— Прокляття, а я про це й не подумав, — мовив він приголомшено. — Я боявся тільки за тебе.

Вона підвела очі.

— Що тут таке?

— Будинок почав горіти з даху.

— А як ти? Я боялася за тебе.

— А я за тебе. Сідай. Відпочинь.

Вона все ще важко дихала. Гребер побачив на тротуарі відро води, а поруч чашку. Він підійшов, набрав води й подав Елізабет.

— Випий трохи.

— Гей, ви! Це наша вода, — гукнула якась жінка.

— А наша чашка, — додав хлопчак років дванадцяти в ластовинні.

— Пий, — сказав Гребер Елізабет і обернувся. — А як щодо повітря? Воно теж ваше?

— Віддай їм їхню воду й чашку, — сказала Елізабет. — Або вилий відро їм на голови, так буде ще краще.

Гребер підніс чашку їй до рота.

— Ні. Випий. Ти бігла?

— Так, усю дорогу.

Гребер вернувся до відра. Жінка, яка кричала на нього, була з сім’ї, що сиділа біля кухонного столу. Він удруге зачерпнув з відра повну чашку, випив її і поставив на місце. Ніхто не промовив жодного слова, але коли Гребер відійшов, хлопчак підбіг до відра, схопив чашку й поставив її на стіл.

— Свині! — гукнув двірник до людей за столом.

Він позіхнув і знов ліг спати. Дах на першому будинку провалився.

— Тут речі, які я спакував для тебе, — сказав Гребер. — Майже весь твій одяг. І батькова фотографія. Постіль теж. Я можу спробувати винести меблі. Ще не пізно.

— Не треба. Хай горять.

— Чому? Ще є можливість.

— Нехай горять. Тоді всьому настане кінець. Це справедливо.

— Чому настане кінець?

— Минулому. Воно нам ні до чого. Воно нас лише обтяжуватиме. Навіть те, що було в ньому добре. Ми повинні починати спочатку. Усе інше себе не виправдало. Для нас вороття немає.

— Ти могла б продати меблі.

— Тут? — Елізабет озирнулася. — Не можна ж влаштовувати серед вулиці аукціон. Ти лише поглянь! Тут надто багато меблів і надто мало квартир. І так буде ще довго.

Знов почався дощ. Важкі, теплі краплі падали додолу. Фрау Лізер розкрила парасольку. Жінка, яка врятувала новий капелюшок із квітами й задля зручності одягла його, тепер скинула його і сховала під сукню. Двірник знову прокинувся і чхнув. Гітлер на картині фрау Лізер тепер, здавалося, плакав.

Гребер відстебнув від ранця шинель і плащ-намет. Шинель він накинув на плечі Елізабет, а плащ-наметом накрив клунок із постіллю.

— Треба подумати, де ми ночуватимемо, — сказав він.

— Може, дощ погасить пожежу? А де ж спатимуть усі ці люди?

— Не уявляю собі. Таке враження, ніби про цю вулицю зовсім забули.

— Ми зможемо переночувати й тут. Є постіль, шинель, плащ-намет.

— Ти справді зможеш?

— Мені здається, що спати можна скрізь, коли ти стомлений.

— У Біндинга є будинок і вільна кімната. Але ж туди ти не хочеш?

Елізабет похитала головою.

223

— Тоді є ще Польман, — сказав Гребер. — Можна переночувати в його катакомбах. Кілька днів тому я питав у нього. А всі притулки для потерпілих тепер все одно переповнені. Якщо вони взагалі ще цілі.

— Можна ще трохи зачекати. Наш поверх ще не горить.

Елізабет сиділа на дощі в солдатській шинелі. Але пригнічена вона не була.

— Мені хотілося б випити, — промовила вона. — Я маю на увазі не води.

— У нас дещо є. Коли я спаковував речі, то за книжками знайшов пляшку горілки. Ми, певно, забули про неї.

Гребер розв’язав клунок із постіллю. Пляшка була схована в перину, тому вона й не потрапила на очі злодієві. Там же лежала склянка.

— Ось вона. Пити треба обережно, щоб ніхто не помітив. А то фрау Лізер донесе, що ми збиткуємося з національного горя.

— Якщо хочеш, щоб ніхто нічого не помітив, не треба ніякої обережності. Це я вже знаю. — Елізабет узяла склянку й випила. — Чудово, — сказала вона. — Саме те, чого я хотіла. Майже, яку літній кав’ярні. Ти маєш сигарети?

— Я взяв усі, що в нас були.

— От і добре. Тоді ми маємо все, що нам потрібно.

— Може, я все-таки винесу дещо з меблів?

— Тебе туди не пустять. Та й навіщо вони нам? Адже ми навіть не зможемо віднести їх туди, де сьогодні ночуватимемо.

— Одне з нас зможе їх постерегти, поки друге шукатиме притулок.

Елізабет замотала головою. Вона допила решту горілки в склянці. Дах їхнього будинку провалився. Стіни, здавалося, похитнулися, й слідом за цим провалилася підлога верхнього поверху. Мешканці на вулиці закричали. З вікон бризнули снопи іскор. Полум’я злизувало завіски.

— Наш поверх ще цілий, — проказав Гребер.

— Не довго ще йому залишилося, — відповів якийсь чоловік позад нього.

Гребер обернувся.

— Чому?

— А чому вам має бути краще, аніж нам? Я прожив на верхньому поверсі двадцять три роки, юначе. Тепер він згорів. Чому ж ваш не повинен згоріти?

Гребер оглянув чоловіка, той був худий і лисий.

— Я гадаю, це справа випадку, а не моралі.

— Це — справедливість. Коли вам відомо, що це таке!

— Не зовсім точно. Але це не моя вина. — Гребер усміхнувся. — У вас, мабуть, було нелегке життя, раз ви в неї ще вірите. Налити вам горілки? Це допомагає краще, ніж обурення.

— Дякую. Залиште горілку собі! Вона вам іще знадобиться, коли загориться ваша конура!

Гребер поставив пляшку.

— Б’юсь об заклад, що не загориться!

— Що?

— Я пропоную побитися об заклад!

Елізабет засміялася. Лисий чоловік здивовано дивився на них.

— Ви хочете побитися об заклад, нахабний юначе? А ви, фрейлейн, ще й смієтеся? Справді, до чого ми тільки докотилися!

— А чому б їй не засміятися? — спитав Гребер. — Краще сміятися, ніж плакати. Особливо тоді, коли і те, і те нічого не допомагає.

— Ви повинні молитися!

Верхня частина стіни обвалилася всередину. Вона проламала стелю в квартирі Елізабет. Фрау Лізер, сидячи під своєю парасолькою, почала судорожно схлипувати. Сім’я за кухонним столом варила на спиртівці ячмінну каву. Жінка в червоному