Стівен Кінг - Мiстер Мерседес

щоб ухопити слухавку, він бачить, що внутрішній будильник, який упродовж всієї його служби копом ніколи не зраджував, вочевидь, вирішив, що він тепер також на пенсії. Він проспав майже три години.

— Алло?

— Ти в себе ніколи не перевіряєш повідомлення, Білле? — на лінії Джейні.

Йому в голові зринає сказати їй, що в його мобільному сів акумулятор, але ні в якому разі не годиться брехати на початку стосунків, навіть такого роду, як «один день за раз». Голос у неї зморений і захриплий, немов вона перед цим кричала. Або плакала.

Він сідає.

— Що трапилося?

— У моєї матері вранці стався інсульт. Я в меморіальному шпиталі округу Ворсо. Це найближчий до «Сонячних акрів».

Він скидає ноги на підлогу.

— Господи, Джейні. З нею дуже погано?

— Погано. Я вже подзвонила своїм: тітці Шарлотті у Цинциннаті й дядькові Генрі в Тампу[231]. Вони обоє виїжджають. Тітка Шарлотта обов’язково притягне разом з собою й мою кузину Холлі. — Вона сміється, але нема веселощів у тому сміху. — Звісно ж, вони приїжджають… та стара приказка про те, що гроші притягують.

— Ти хочеш, щоби я приїхав?

— Звичайно, хоча не знаю, як я пояснюватиму тебе їм. Я не зумію надто добре відрекомендувати тебе як того чоловіка, з яким я застрибнула до ліжка майже відразу, як з ним познайомилася, а якщо я скажу їм, що найняла тебе розслідувати смерть Оллі, ця новина ще до настання півночі з’явиться в «Фейсбуку» на сторінці котрогось із дітей дядька Генрі. Коли йдеться про пліткування, дядько Генрі гірший за тітку Шарлотту, хоча обидва не належать до зразкових довірених осіб. Принаймні Холлі просто чудернацька. — Джейні робить глибокий, повний сліз вдих. — Господи, мені дійсно так потрібне зараз чиєсь дружнє обличчя. Я роками не бачилася з Шарлоттою й Генрі, ніхто з них не з’явився на похороні Оллі, і вони не докладали жодних зусиль, щоби якось цікавитися моїм життям.

Ходжес обдумує почуте, і потім каже:

— Я твій друг, от і все. Я був працював в охоронній компанії «Невсипущі» в Цукрових Пригірках. Ти познайомилась зі мною, коли приїхала інвентаризувати речі своєї сестри й займатися заповітом разом із тим адвокатом. Чамом.

— Шроном. — Джейні робить глибокий, повний сліз вдих. — Це може подіяти.

Воно подіє. Коли йдеться про плетиво історій, ніхто не зробить цього з чеснішим обличчям, ніж коп.

— Я виїжджаю.

— Але… хіба в тебе нема зараз справ у місті? З розслідуванням?

— Нічого такого, що не могло б зачекати. У мене забере годину, щоб дістатись туди. З суботнім дорожнім рухом, можливо, й менше.

— Дякую тобі, Білле. Усім своїм серцем. Якщо мене не буде у вестибюлі…

— Я тебе знайду, я досвідчений детектив.

Він вставляє ступні у туфлі.

— Я думаю, якщо ти їдеш, то варто захопити з собою переміну одягу. Я вже орендувала три номери в «Холідей Інн» на цій же вулиці. Я зніму ще один для тебе. Переваги володіння грішми. Не кажучи вже про платинову картку «Амекс».

— Джейні, мені легко буде повернутись машиною до міста.

— Звичайно, але вона може померти. Якщо це трапиться сьогодні вдень або вночі, мені дуже потрібен буде друг. Для… розумієш, для…

Сльози переймають її, і закінчити вона не в змозі. Ходжесу цього й не треба, тому що він розуміє, що вона хотіла сказати. Для приготувань.

За десять хвилин він уже в дорозі, прямує на схід, в бік «Сонячних акрів» і меморіального шпиталю округу Ворсо. Він гадав побачити Джейні в почекальні відділення інтенсивної терапії, але вона надворі, на стоянці, сидить на бампері машини швидкої допомоги. Коли він зупиняється поряд з нею, вона сідає до його «Тойоти», і один погляд на її змарніле обличчя й запалі очі каже йому все, що потрібно знати.

Вона тримається, допоки він не ставить машину на парковці для візитерів, а потім уже не витримує. Ходжес бере її в обійми. Вона розповідає йому, що Елізабет Вортон відійшла з цього світу о чверть по третій за центральним літнім часом.

«Майже в цей самий час я якраз взував туфлі», — думає Ходжес і обнімає її міцніше.

— 23 —

Сезон «Малої ліги»[232] в повному розпалі, й Брейді проводить решту цього суботнього дня в МакГінніс-парку[233], де на трьох полях ідуть відбіркові матчі. Післяполудень теплий і справи тут жваві. Купа твінібоп-дівчаток прийшли подивитися, як виборюють перемогу їхні брати, і здається, єдине, про що вони балакають, стоячи в черзі за морозивом (чи то єдине, що чує Брейді з їхніх балачок) — це майбутній концерт «Довколишніх» у МАКу. Здається, що всі вони збираються туди піти. Брейді вже вирішив, що він також піде. Треба лише докумекати, яким чином йому потрапити всередину одягненим у свій спецжилет — той, що начинений підшипниковими кульками та блоками пластикової вибухівки.

«Мій фінальний уклін, — думає він. — Заголовок на віки».

Ця думка покращує йому настрій. А заразом і те, що він розпродав геть увесь свій товар — під четверту годину розійшлися навіть бруски «СокоВита»[234]. Повернувшись на фабрику морозива, Брейді віддає ключі Ширлі Ортон (яка, здається, ніколи звідси не йде) і питається, чи не міг би він помінятися з Руді Стенховпом, котрий виїжджає в неділю у денну зміну. Неділі — звісно, якщо погода сприятлива — клопітні дні, коли три фургони Льоба опрацьовують не лише парк імені МакГінніса, але й інші чотири великих міських парки. Брейді доповнює своє прохання чарівливою хлопчачою посмішкою, яка завжди невідпорно діє на Ширлі.

— Іншими словами, — каже Ширлі, — ти бажаєш два вихідних дні підряд.

— Ти все правильно розумієш.

Брейді пояснює, що його мати хоче з’їздити до свого брата, а це значить, треба буде переночувати там одну, а можливо, й дві ночі. Звичайно, нема ніякого брата, а якщо доходить до подорожей, єдина, в яку тепер цікаво вирушати його матері — це турне по мальовничих місцях, яке веде її від дивана до домашнього бару й назад на диван.

— Я певна, Руді скаже окей. Хочеш сам йому зателефонувати?

— Якщо він почує цю пропозицію від тебе, вважай, справу вирішено.

Ця сучка хихоче, від чого акри її плоті приходять у доволі тривожне хвилювання. Вона робить дзвінок, поки Брейді перевдягається у своє нормальне вбрання. Руді щасливий віддати Брейді свою недільну зміну