Маркус Зузак - Крадійка книжок

кольорів, вони працювали в одному з найбагатших будинків на схід від Мюнхенської вулиці. Перед обідом тато покликав Лізель усередину. Вони вже майже закінчили і збиралися йти до наступних клієнтів, коли дівчинка почула незвично гучний татів голос.

Вона зайшла до будинку, і її відвели до кухні, де на розкішних і делікатних кріслах сиділи дві старші жінки і чоловік. Жінки мали елегантні вбрання. У чоловіка було біле волосся і бакенбарди, що нагадували живопліт. На столі стояли високі склянки. Наповнені тріскучою рідиною.

— Що ж, — сказав чоловік, — пригощайтеся.

Він взяв склянку, а за ним потягнулися й інші.

То був теплий день. Холод склянки трохи насторожив Лізель. У пошуках схвалення вона глянула на тата. Він посміхнувся і сказав:

- Prost, M Е adel — за тебе, мала. — Їхні склянки дзенькнули, і тільки-но Лізель піднесла свою до рота, як її вжалив шипучий, до нудоти солодкий смак шампанського. Рефлекс примусив її виплюнути простісінько на татовий комбінезон, і напій, спінившись, розтікся по тканині. Усі присутні вистрілили сміхом, а Ганс заохочував її спробувати ще раз. За другою спробою Лізель вдалося проковтнути і насолодитися неперевершеним смаком порушеної заборони. Чудово. Бульбашки кусали за язика. Лоскотали живіт. І навіть по дорозі до інших клієнтів Лізель відчувала всередині тепло тих голочок і шпильок.

Тягнучи возика, тато розповів їй, що ті люди сказали йому, що не мають грошей.

- І ти попросив розплатитись шампанським?

— А чом би й ні? — Він глянув на неї, його очі ще ніколи не були такими сріблястими. — Не хотів, щоб ти думала, що шампанським можна тільки фарбу розкачувати. — І одразу застеріг: — Тільки не кажи мамі. Домовились?

— А Максу можна розказати?

— Звісно, Максу можна.

У підвалі, коли Лізель писала про своє життя, вона поклялася, що більше ніколи не буде пити шампанського, бо воно вже ніколи не смакуватиме так добре, як того теплого липневого дня.

Та сама історія з акордеоном.

Багато разів вона хотіла попросити тата, щоб він навчив її грати, але чомусь завжди її щось зупиняло. Можливо, якась невідома інтуїція переконала дівчинку, що вона ніколи не зможе грати так, як Ганс Губерманн. Запевняю, навіть найкращі акордеоністи світу не вміли грати так, як він. Їм ніколи не дорівнятися до невимушеної зосередженості татового обличчя. З їхніх губ ніколи не звисатиме виторгувана за фарбування цигарка. І їм ніколи не вдасться припуститися маленької помилки і через три ноти посміятися над нею. Нізащо не зможуть так, як він.

Іноді в підвалі вона прокидалася з відлунням акордеона, що звучало у вухах. Вона відчувала приємне поколювання шампанського на язиці.

Бувало, Лізель прихилялася до стіни і мріяла, щоб теплий палець, вимазаний фарбою, знову пробіг її носом або щоб іще раз побачити наждачну шкіру татових долонь.

Якби ж вона знову могла стати безтурботною, відчувати таку любов, про яку навіть не підозрювала, приймати її за сміх і хліб, намащений лише ароматом джему.

То був найкращий час у її житті.

Але то був час раптових бомбардувань.

І про це не слід забувати.

Смілива і яскрава трилогія щастя протриває до кінця літа і зачепить іще й осінь. А тоді різко обірветься, бо яскравість вкаже дорогу стражданню.

Наближалися важкі часи.

Наближалися парадом.

«СЛОВНИК ДУДЕНА»[47]. ЗНАЧЕННЯ № 1

Zufriedenheit — Щастя:

походить від слова «щасливий» — який відчуває радість і задоволення.

Схожі слова: веселощі, втіха, вдатність, процвітання.

Трилогія

Поки Лізель працювала, Руді бігав.

Він намотував круги на «Овалі Губерта», бігав навколо їхнього кварталу і наперегони з усіма від початку Небесної вулиці і до крамниці пані Діллер, даючи суперникам різну фору.

Декілька разів, коли Лізель допомагала мамі на кухні, Роза визирала з вікна і примовляла:

— Що той малий Saukerl вигадав цього разу? Чого він гасає туди-сюди?

Лізель підходила до вікна.

— Принаймні, він більше не вимазується вугіллям.

- І то вже добре, еге ж?

ПРИЧИНИ РУДІ

У середині серпня проводився фестиваль «Гітлер’юґенд», і Руді мав намір перемогти у чотирьох змаганнях: 1500, 400, 200 і, звісно ж, 100 метрів. Йому подобалися лідери його нового підрозділу, і хлопець хотів їх потішити, але найбільше він хотів довести своєму старому другові Францу Дойчеру, що теж чогось вартий.

— Чотири золоті медалі, - сказав він Лізель одного дня, коли вона разом з ним бігала «Овалом Губерта». — Як Джессі Овенс у тридцять шостому.

— Ти досі на ньому схиблений?

Ноги Руді римувалися з його диханням.

— Та ні, але було б класно, скажи? Я б показав усім тим недоумкам, які казали, що я несповна розуму. Щоб вони побачили, що я не дурніший за них.

— Ти справді віриш, що зможеш перемогти у всіх чотирьох змаганнях?

Вони сповільнили біг і зупинилися на фініші. Руді вперся руками в коліна.

— Я мушу.

Шість тижнів він тренувався, а коли в середині серпня настав день фестивалю, небо було сонячно-спекотним і безхмарним. Траву затопили підрозділи «Гітлер’юґенд» і їхні батьки, всюди сновигали буросорочкові лідери. Руді Штайнер був у чудовій формі.

— Глянь, — вказав він. — Он там Дойчер.

Поміж скупченням людей біляве втілення ідеалу «Гітлер’юґенд» роздавало накази двом хлопцям з його підрозділу. Обоє кивали і час від часу виструнчувались. Один з них салютувальним жестом прикрив очі від сонця.

— Хочеш привітатися? — запитала Лізель.

— Ні, дякую. Краще вже потім.

Коли переможу.

Він не промовив уголос, але ці слова, без сумніву, зависли в повітрі, десь між блакитними очима Руді та вказівними руками Дойчера.

Фестиваль почався обов’язковим маршируванням навколо стадіону.

Далі було виконання гімну.

Heil Hitler.

І лише після цього йшли розваги.

Вікову групу Руді викликали для бігу на 1500 метрів, і Лізель побажала йому удачі у звичній для німців манері.

- Hals und Beinbruck, Saukerl.

Вона побажала йому зламати шию і ногу.

Хлопці зібралися на дальньому кінці круглого поля. Хтось розминався, хтось намагався зосередитись, а хтось стояв там, бо їх примусили.

Поруч із Лізель сиділи Барбара, мама Руді, і її молодші діти. Тонке покривало було всипане дітьми і видертою травою.

— Ви бачите Руді? — запитала Барбара. — Він крайній зліва. — Барбара Штайнер була доброю жінкою, а її волосся завжди мало такий вигляд, ніби його щойно причесали.

— Де? — запитала одна з дівчаток. Мабуть Беттіна, наймолодша. — Я ніде його не бачу.

— Крайній. Ні, не там. Он там.

Вони й далі намагалися його розгледіти, аж раптом пролунав стартовий вистріл і з пістолета вихопився димок. Малі Штайнери кинулись до огорожі.

На першому колі вперед вирвалося сім хлопців. На другому