Маркус Зузак - Крадійка книжок

людей, для більшості так воно і є — смерть нікого не чекає, а якщо й чекає, то зазвичай недовго.

23 червня 1942 року у німецькій в’язниці на території Польщі була групка французьких євреїв. Перший, кого я забрав, стояв біля дверей, його думки металися, тоді стишили свій біг, сповільнювалися, сповільнювалися…

Прошу, повірте, що того дня я виносив кожну душу, ніби новонароджену. Я навіть поцілував кілька виснажених отруйних щік. Я чув їхні останні судомні крики. Їхні зникаючі слова. Я бачив їхні видіння про любов і звільняв їх від страху.

Я виніс усіх, і того дня, як ніколи, я потребував якось відволіктися. Сповнений скорботи, я глянув на світ унизу. Я спостерігав, як небо зі сріблястого стає сірим, а тоді забарвлюється в колір дощу. Навіть хмари хотіли кудись утекти.

Іноді я уявляв, як усе виглядає над хмарами, достеменно знаючи, що сонце біляве, а безкрая атмосфера схожа на велетенське блакитне око.

Вони були французами, вони були євреями, вони були вами.

Частина 7

«Повний словник і тезаурус Дудена»

а також: шампанське та акордеони — трилогія — трохи сирен — викрадач неба — пропозиція — довга дорога в Дахау — спокій — та ідіот і кілька чоловіків у пальтах

Шампанське та акордеони

Влітку 1942 року Молькінґ готувався до неминучого. Були й такі, хто не вірив, що маленьке містечко на окраїні Мюнхена може стати ціллю атаки, але більшість мешканців добре розуміли, що питання не «чи», а «коли». Чітко позначили бомбосховища, почали затемнювати на ніч вікна, і всі знали, де розташований найближчий підвал або погріб.

Гансу Губерманну ці тривожні події принесли певну вигоду. У ці важкі часи удача торкнулася його малярського вміння. Власники віконниць вкрай потребували, щоб він їх замалював. Єдиною проблемою було те, що чорну фарбу зазвичай використовували як додаткову, щоб затемнити інші кольори, тож невдовзі вона скінчилася і не так уже й легко було її дістати. Але Ганс був майстром своєї справи, а гарний майстер знає багато хитрощів. Він брав вугільний пил і замішував з нього фарбу, до того ж він не підвищував ціну. По всьому Молькінґу налічувалося безліч будинків, чиє світло він приховав від очей ворога.

З ним іноді ходила Лізель.

Вони котили возика з фарбою, на деяких вулицях вдихали запах голоду, на інших хитали головами від чужих розкошів. Часто, коли вони вже поверталися, за ними вибігала якась жінка, у якої не було нічого, крім дітей і злиднів, і благала Ганса замалювати її віконниці.

— Пані Галла, вибачте, у мене скінчилася чорна фарба, — зазвичай казав тато, але, пройшовши ще трохи, завжди здавався. Високий чоловік, довга вулиця. — Завтра, — обіцяв він, — першим ділом зайду до вас, — і на світанку наступного дня він був там, зафарбовував віконниці, задарма чи за чашечку гарячого чаю з печивом. Минулого вечора він вигадав новий спосіб перетворення синьої, зеленої і бежевої фарби в чорну. Тато ніколи не радив закривати вікна простирадлами, бо добре знав, що взимку вони ще знадобляться. Казали, що Ганс фарбував віконниці навіть за половину цигарки — викурював її з господарем на ґанку. Їхню розмову огортали дим і сміх, а тоді тато підводився і йшов до наступного клієнта.

Коли Лізель вирішила написати свою історію, я добре запам’ятав, що вона сказала про те літо. За всі ці роки багато слів вицвіли. Папір нещадно витерся від постійного руху у моїй кишені, але більшість речень закарбувалися в моїй пам’яті.

МАЛЕНЬКИЙ ПРИКЛАД НАПИСАНИХ ДІВЧИНКОЮ СЛІВ

Це літо стало новим початком і новим кінцем. Озираючись назад, я бачу свої руки, липкі від фарби, чую звук татових кроків на Мюнхенській вулиці і знаю, що маленька часточка літа 1942 року належала одному чоловіку. Хто ще міг взяти за фарбування плату у вигляді половини цигарки? Тільки тато, таким він був, і я любила його.

Щоразу, коли вони з Лізель ходили на роботу, Ганс розповідав їй історії. Про Велику війну і про те, як його жалюгідний почерк врятував йому життя, про той день, коли він зустрів маму. Він казав, що колись вона була дуже красива і до того ж розмовляла зовсім не голосно.

— Знаю, в це важко повірити, але це чистісінька правда. — Щодня була історія, і Лізель пробачала йому, якщо якусь він розповідав удруге.

Бувало, коли вона часом замріялась, тато легенько тицяв її пензликом, простісінько поміж очима. Якщо, не розрахувавши, він набирав забагато фарби, вона цівкою стікала по крилу її носа. Тоді дівчинка сміялася і намагалась відплатити татові тим самим, але Ганса Губерманна нелегко було піймати за роботою. Саме тут він оживав.

Коли вони робили перерву, щоб поїсти чи попити, тато грав на акордеоні, і саме ці миті найбільше їй запам’яталися. Щоранку, коли тато штовхав чи тягнув возика з фарбою, Лізель несла інструмент.

— Краще вже залишити фарбу, — казав Ганс, — але не забути про музику.

Коли вони зупинялися трохи попоїсти, тато нарізав хліб і намазував його залишками джему, який вони отримали за карточками. А іноді клав згори тонесеньку скибочку м’яса. Вони трапезували разом, примостившись на банках з фарбою, і тато, ще не дожувавши останній шматок, витирав пальці і тягнувся розстібати футляр від акордеона.

На складках його комбінезона збиралися хлібні крихти. Поцятковані фарбою пальці вистрибували по кнопках, перебирали клавіші, завмирали і тягнули ноту. Його руки розтягали міхи, щоб інструмент міг вдихнути таке необхідне повітря.

Зазвичай Лізель сиділа у променях довгоногого сонця, стиснувши руки колінами. Дівчинка не хотіла, щоб ті дні закінчувались, тому щоразу вона засмучено спостерігала, як до них крокувала темрява.

Що стосувалося малярства, то, мабуть, для Лізель найцікавішим було змішування кольорів. Як і більшість людей, вона думала, що тато просто бере свого возика і йде до крамниці фарби чи будматеріалів, замовляє потрібний колір і має чистий спокій. Вона не знала, що більшість фарб — це грудки або бруски. Їх треба розкачати порожньою пляшкою від шампанського. (Пляшки від шампанського, пояснював Ганс, ідеально підходили для такої роботи, тому що їхнє скло було трішки товстішим, ніж у звичайних пляшок з-під вина.) Тоді додавали воду, білила і клей, не кажучи вже про труднощі вимішування потрібних кольорів.

Наука татового ремесла спонукала Лізель поважати його ще більше. Їй подобалося ділити з ним хліб і музику, але дівчинці також було приємно дізнатися, що її тато такий майстерний у своїй роботі. Вміння зачаровують.

Одного разу, за кілька днів після того, як тато познайомив її зі змішуванням