Валентина Миколаївна Мастерова - Смарагд

повчаєш, а сам… Немає в тобі, Даниле-Варфоломію, нічого з того, що є в нього». Ще раз подивився на брата й почав подумки молитися.

Нарешті Юрій солодко потягнувся в ліжку й повернув голову до Варфоломія:

— Давно вже я так не спав. А ти виспався?

— Виспався, — відповів той і відчув, що насправді виспався, вперше за останні тижні.

— Тоді вставай, — скочив Юрій зі свого ліжка, підбіг до брата й потяг із нього ковдру. — Вставай, кажу, ледацюго, а то без сніданку будемо. У-у-уй і скелет, закрийся, — кинув назад ковдру, — перелякаєш тут усіх.

Варфоломію стало весело від братового жарту, кортіло теж підхопитися й пожбурити у нього подушкою, але він лише сів і звісив босі ноги на підлогу. У цей час двері тихо прочинилися і Марта несміливо просунула голову:

— Чую, наче вже повставали, вмивайтеся та йдіть снідати.

Варфоломій і сам не зрозумів, як посміхнувся назустріч мачусі, а може, й не посміхнувся, може, то посмішка ще не встигла зійти з обличчя, коли посміхався брату, але Марта того не знала, її очі засвітилися радістю назустріч пасинкам, які, з усього видно, у цю мить були щасливими у її хаті.

Коли поснідали, Юрій попросив старий батьків одяг.

— Для чого це тобі? — здивувалася Марта.

— Для роботи, — і пожартував: — Ми ж не тільки об’їдати вас приїхали.

— Скажеш таке, — зніяковіла жінка. — Відпочивайте, хіба не наробилися вдома?

— Так, мамо, — виструнчився Юрій по-військовому, — накази не обговорюють. Шукайте старі штани і щось тепле оцьому… дистрофіку, — тицьнув пальцем у бік Варфоломія, — а мені що є.

Юрій кілька разів обійшов повітку, помацав старе дерево і швидко знайшов гвіздки й інструмент. І поки Варфоломій одягнувся й вийшов на подвір’я, він уже тягнув із вишок сараю дошку.

— Мамо! — погукав на весь двір. — А той шифер можна брати, що в клуні стоїть?

Марта вийшла на ґанок у самій лише кофтині:

— Що треба, те й бери — не питайся. Я зараз одягнуся й теж вийду, поможу.

Жінка ніби аж помолодшала за ці години, хутко повернулася й пішла, не дослухавши:

— Ми й без вас усе зробимо. Самі…

Те «ми» здивувало Варфоломія, бо почувався кволим і сили вистачало хіба триматися на ногах. Але Юрій, ніби нічого не помічаючи, тицьнув йому в руки старого складаного метра:

— Виміряй уздовж повітку, а потім по вздовжній стіні одміряй оцю дошку.

Поки Варфоломій міряв, він звідкись витяг старі козли, похитав руками, потім забив кілька гвіздків.

— Добре буде, — промовив сам до себе. — Ну, що — виміряв? — заклопотано глянув на Варфоломія. — Тоді на ось, візьми олівця й відмічай, — подав йому ще батькового «хімічного» олівця, якого невідомо де знайшов.

Варфоломій відчув страшенну втому, хоча нічого такого й не робив, тільки був на підхваті у брата. Але з’явилося й інше відчуття, мовби в ньому щось потихеньку почало гоїтися.

Вийшла Марта й аж розсердилася, коли сказала йому, щоб ішов до хати і трохи відпочив, а він відмовився.

— Он, як із хреста знятий. Без тебе поробиться, а ні, то скільки стояло й ще постоїть. Кажу — йди, полеж. На тебе страшно дивитися, отакого дохлого. Хоч ти йому скажи, — підійшла до Юрія, що сокирою затісував стовпчика.

Варфоломій не став чекати, коли брат прожене його з двору, і мовчки поплентався до хати. Ліг на ліжко, хотів прочитати молитву й незчувся, як заснув.

Увечері прийшов менший брат, що жив трохи віддалік у селі. Інший Мартин син поселився в місті й навідувався нечасто. Забігла сестра, зойкнула, глянувши на Варфоломія, а потім роздивлялася подарунки і вголос раділа. Розпитала Юрія про дітей та Олесю й зазбиралася додому. Але вранці наступного дня знову прийшла і принесла гуску. Варфоломій чув, як вона наказувала Марті:

— Засмажте, мамо, всю, нехай їдять, а то на Данила страшно дивитися. Й оцей мед нехай їдять. А будуть їхати, я ще принесу.

Слідом за сестрою знову прийшов брат:

— Відпросився на роботі, — пояснив Марті. — Поможу хлопцям, ось бензопилу випросив, гуртом напиляємо.

До вечора у дворі лежала купа дров, на столі парувала засмажена гуска, а між братами з’явилася та невидима ниточка, яка зв’язує навіть чужих людей, а не те що рідних. Три брати сиділи за одним столом, і то було щастя для Варфоломія — уперше відчути цю велику родину своєю.

— Якби ще й Сергій приїхав, — журилася вголос Марта, що немає старшого сина. — Може, і з’їдетеся разом? — допитувалася більше у Варфоломія. — На Великдень хоч…

Наступного дня Юрій рубав дрова, а батюшка складав на старі дитячі санки й возив до клуні. Кілька разів ловив себе на тому, що думає про брата, якого майже зовсім не знав, зустрівся б десь — не привітався. «Сам винен, — несподівано кольнула думка. — Це ти їх зрікся, а не вони тебе».

— Що таке? — захвилювалася Марта, коли він, розгублений, став перед відчиненими дверима клуні. — Щось заболіло?

— Та ні, — звернув із санок дрова, глянув на мачуху. — Розкажіть, як там Сергію живеться?

За два дні велика родина знову зійшлася за батьківським столом, і Варфоломій намагався запам’ятати імена братових і сестриних дітей, невістки та зятя.

Зніяковів, коли побачив, що Марта витирає сльози, збираючи його з Юрієм у дорогу. Вийшла за ворота й довго дивилася вслід автомобілю. А він їхав і радів, що в неї залишилася повна клуня дров, підремонтована повітка і, мов новенький, дерев’яний ґанок, із козирком та поручнями. З вдячністю глянув на брата і тільки тепер помітив, яке в нього стомлене обличчя й темні кола під очима. Подумав, що Юрій зараз, може, більше хворий, ніж він сам, але того не признається. Дорікнув собі, що все через нього, і винувато зітхнув.

— Чого це ти зітхаєш? — обізвався Юрій бадьорим голосом. — Знову щось не так?

— Та ні, — хитнув головою. — Жалкую, що не водій і не можу тебе підмінити.

— Так наче б я тобі довірив свого «всюдихода», — засміявся Юрій, не відриваючи погляду від дороги. — Я, братику, з тих, що нікому не довіряють ні машину, ні дружину. А чого це мене жалко?

— Глянь на себе в дзеркало, — показав пальцем Варфоломій на дзеркальце над лобовим склом.

— Ніколи, — відмахнувся Юрій. — Що я — дівка?

— Не відмахуйся. Хіба я не бачу, що тобі зараз, може, гірше, ніж мені? Якби я знав раніше… Чому ти мені нічого не казав?

— Послухай, брате, не нидій, — несподівано сердито відповів Юрій. — Що є, те вже є. Я народився, щоб зерно сіяти, а не полову віяти. І не каркай наді мною. Я