Рут Веа - У лісі-лісі темному

побути на самоті, удвох на самоті. Я бачила їхні ніжні жести всю довгу дорогу. Рука Ніни на колінах у Джес, Джес торкається Ніниного коліна, коли перемикає передачу. Я не почувалася зайвою, жодних сумнівів.

До цієї миті я навіть не знала, наскільки люблю особистий простір.

Фло померла того ж вечора, коли приходив Том, — на третій день після передозування. Ніна мала рацію. А ще мала рацію, що, врешті-решт, вона передумала. Я так і не побачила її, але Ніна в неї була. Слухала її плач, розповіді про плани на майбутнє і що збирається робити після лікарні. Коли вона померла, її батьки були поруч. Я не знаю, чи спокійно вона відійшла у вічність, Ніна не розповідала, тож, мабуть, ні.

Зітхаю, ставлю валізи на підлогу. Я втомлена, хочу пити, моє тіло заклякло після довгої мандрівки. Відкриваю кавоварку, наливаю води, згортаю паперовий фільтр. Відкручую скляну банку з кавовими зернами і вдихаю аромат. Їм понад тиждень, проте вони ще свіжі, щоб збадьорити мій ніс.

Гудіння кавоварки, що готує улюблений напій, — звук домівки; аромат гущі, що сходить паром, — запах домівки. Вкладаю своє побите тіло на диван, запакована валіза й досі лежить на килимі, роблю довгий, повільний ковток. Зимове сонце пробивається крізь плетені штори, з двору долинає м’який шум машин. Але він далеко, занадто далеко, щоб мене потурбувати. Він більше нагадує плюскіт моря на березі.

Думаю про скляний будинок, що стоїть далеко посеред непорушного лісу, над ним шугають пташки, а лісові звірі тихо нишпорять у садку. Думаю про пусті скляні стіни, що відображають темні силуети дерев, пропускаючи крізь себе сяйво місяця.

Тітка Фло його виставила на продаж. Так розповіли Ніні батьки Фло. Занадто багато пролилося крові. Забагато спогадів. І вона сказала, що спалить дошку і планшетку, коли поліція повернула їй ці речі.

Єдине, що лишилося не зрозумілим для мене, це сеанс.

Усе інше було згідно зі сценарієм. Усе інше — це частина плану. Але дошка уїджі з її моторошним повідомленням?

Я й досі бачу перед очима плетиво й петлі на аркуші.

В в вввввбивцццццця.

Ламарр вважає, що це було зроблено навмисно. Пункт плану, що мав на меті нас збурити, довести до межі, перш ніж задні двері відчиняться навстіж. Ми мали би одразу запанікувати й погодитися на пропозицію Клер узяти до рук рушницю.

Але я не була певна. Знову згадую Томові слова про повідомлення, що з’являються підсвідомо… Чи то була рука Клер, яка неохоче писала те, що відчайдушно хотіла приховати?

Заплющую очі. Намагаюся впоратися зі спогадами про ту ніч. Проте нема способу їх цілком приборкати. Фло померла, а решта з нас — Том, Ніна та я — мусимо жити з тим, що трапилося, з тим, що зробила Клер, з тим, що ми всі робили цілісіньке життя.

Валіза на підлозі, відкриваю її та дістаю ноутбук. Мій телефон лишився в поліції, але принаймні можу перевірити пошту. Мене не було в Лондоні понад тиждень, натискаю на «Надіслати та отримати», з’являється повідомлення: «Завантажується 1 із 187 листів».

Сиджу й дивлюся, як вони падають у скриньку.

Один лист від редактора. Ще один. Два листи від агента. Один від мами з темою: «У тебе все гаразд?».

Потім останнім надходить лист із адреси мого сайту. «Гарячі тайські дівчатка. Секретна порада, щоб підсмажити твоє пузо! Твоєї згоди чекають три коментарі».

А потім серед спаму знаходжу…

Від: Метт Рідаут. Тема: Кава.

Я намацую в кишені згорнутий клаптик картону, відірваний від паперового горнятка. Його номер майже неможливо розібрати. Ручка розпливлася, а між двома цифрами закрався згин. Проте, гадаю, зможу розібрати, чи то дві сімки, чи дві одиниці.

Я поклалася на долю. Якщо поліція поверне телефон, перш ніж номер зникне…

І ось маєш.

Я пам’ятаю, як він ховав руки в долоні, коли плакав за Джеймсом.

Я пам’ятаю його усмішку.

Я пам’ятаю його погляд під час прощання.

Я не впевнена, що можу це зробити. Я не впевнена, що зможу відпустити те, що трапилося, й почати заново. Хвилину палець бездумно завис над кнопкою «видалити».

І потім я клікаю.

Подяки

Перш за все хочу подякувати моїм любим друзям з видавництва «Вінтедж» за підтримку (та за те, що так рідко та ввічливо допитувалися про перебіг моєї роботи). Зателефоную усім, хто цього заслуговує, щоб як слід віддячити. Проте окрема подяка всім із видавництва «Гарвілл», а особливо Елісон Геннессі, моїй чудовій редакторці (та справжній Королеві детективу), котра першою мені повідала про дівич-вечірку, запустивши механізм у дію. Лізі, Мітчал та Ровені з редакції, Бетан та Фіоні з відділу реклами, Джейн, Моніці, Сему та Пені з юридичного відділу та усім з відділу продажів (занадто багато, щоб перераховувати, але я люблю усіх вас!), Саймону з виробничого відділу, команді дизайнерів-фанатів і особливо Рейчал, Вікі та решті блискучої маркетингової команди.

А також усім іншим — Кларі, Поппі, Сюзанні, Парісі, Бекі, Крістіан, Дену, Лізі, Кері, Алексу, Френу, Рейчас, Кларі (знову) та усім іншим, для кого не лишила тут вільного місця. Знайте, я люблю вас і сумую. Особливо за талановитим, терплячим, скромним та чарівним відділом реклами.

Дякую моїм постійним першим читачам: Мег, Елеонорі, Кейт та Еліс за виважені дози жорстокості та підтримки, а також правильні запитання.

Величезне спасибі письменникам та друзям за час, витрачений над обмірковуванням моїх, а не власних проблем; онлайн чи десь зовсім далеко ви щодня робите моє життя кращим та цікавішим.

Вельми вдячна Сему, Джону, Річарду та Лорну за технічну допомогу в роз’ясненні особливостей роботи органів правопорядку, складання медичних протоколів та поведінки зі зброєю. Будь-які помилки — мої (і вибачте за незліченні відхилення від ваших порад).

Безмежне дякую Ів та Джеку з літературного агентства «Ів Байт» за турботу та підтримку.

І, нарешті, дякую моїй любій сім’ї, особливо Яну та дітям, що дозволяли мені писати в окремій кімнаті, попри те, що радше хотіли провести час зі мною за іншими заняттями. Люблю вас усіх.

Примітки

1

Сліпий набій — патрон, який не містить кулі. Призначений для створення звукового та світлового ефекту стрільби. (Тут і далі примітки редактора.)

2

Курт Воннеґут. Бойня номер п’ять, або Дитячий хрестовий похід / пер. Володимир Діброва, Лідія Діброва. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. — 320 с.

3