Грегорі Девід Робертс - Шантарам

Коло моєї хатини зібралося вже кількасот душ; діти позалазили на дахи.

— Об-ні-ми! Об-ні-ми! — скандувала публіка.

Глянувши на юрму, я зрозумів, що виходу немає. Зробивши крок вперед, я не без внутрішнього тремтіння притиснувся до кошлатої шерсті ведмедя Кано. Під шерстю він був навдивовижу м’який, зате грубі передні лапи складалися із залізних м’язів. Коли вони зімкнулися на моїй спині, я відчув їхню справді нелюдську силу і зрозумів, що це таке — бути геть безпорадним.

У голові промайнула думка: Кано може переламати мені хребет з такою ж легкістю, з якою я ламаю олівець. У ведмедячому череві щось бурчало. Тхнуло мокрим хутром, дитячою вовняною ковдрою і новими шкіряними черевиками. Чутно було і гострий аміачний дух, який буває тоді, коли пиляють свіжу кістку. Мені було тепло в обіймах Кано. Шерсть його виявилася м’якою, шкіра під нею була в складках, як на загривку собаки. Потонувши в тій вовні, я хилитався разом з ведмедем, і мені здавалося, ніби я пливу, а може, плавно падаю з височини, поринаючи у невимовний спокій і блаженство.

Хтось ухопив мене за плече, і я побачив, що стою навколішки. Кано вже був далеко — він поволеньки чвалав поміж хатинами, а за ним ішли дресирувальники, бігли хлопчаки і мчали зграї розлючених псів.

З тобою все гаразд, Лінбаба?

— Так, все чудово. Просто у мене, напевно, голова запаморочилася.

— Кано обіймав тебе дуже добре, так? Ось і лист.

У пожмаканому конверті був лист з машинописним текстом англійською мовою. Я підозрював, що його друкували професійні укладачі листів на Письменницькій вулиці. Записка була від Абдулли.

Любий брате!

Солям алейкум. Ти сказав, що у тебе вдома найкращі дружні обійми — ведмежі. Мені здається, це досить дивний звичай, але оскільки у нас в Бомбеї ведмедів мало, тобі, напевно, дуже самотньо.

Тому я посилаю тобі ведмедя, щоб ти з ним обнявся. Сподіваюся, ти будеш задоволений. Я зайнятий однією справою і здоровий, дяка Богові. Скоро я закінчу цю справу і повернуся до Бомбея, іншалла. Боже, бережи тебе і твого брата теж.

Абдулла Багеру

Прабакер стояв коло мене і читав листа вголос по складах.

— Ага, це лист від Абдулли, про якого я не повинен тобі говорити, що він робить всякі нехороші речі. А він продовжує робити їх, хоча я не говорю тобі про це.

— Прабу, читати чужі листи недобре.

— Авжеж, недобре. Робити щось недобре — це означає робити щось, навіть якщо люди кажуть нам не робити це, так?

— Що це за хлопці з ведмедем? Звідки вони? — запитав я його.

— Вони заробляють на танцюючому ведмеді. Спочатку вони були в Уттар-Прадеш, на півночі нашої Матері Індії, потім пішли по всій Індії, а це прийшли до Бомбея і поселилися в джопадпаті поблизу Нейві Нагар. Ти хочеш, щоб я повів тебе туди?

— Ні,— мовив я, перечитавши записку ще раз.— Не зараз. Може, згодом.

— Хворі прийдуть до тебе сьогодні?

— Напевно, прийде кілька душ.

— Ну гаразд. Ми побачимося за обідом, так?

— Звісно.

— Ти не хочеш, щоб я зробив для тебе що-небудь?

— Ні, спасибі.

— Можливо, ти хочеш, щоб мій сусіда — не сам сусіда, його дружина — попрала твою сорочку?

— Попрала мою сорочку?

— Авжеж. Вона тхне ведмедем. Ти пахнеш, як ведмідь, Лінбаба.

— Ну і нехай,— розсміявся я.— Мені це навіть подобається.

— Ну гаразд, я піду. Я піду, щоб водити таксі мого двоюрідного брата Шанту.

— Дуже добре.

— Ну, гаразд тоді. Я піду.

Він пішов, і я лишився сам. Надворі лунав гамір: розхвалювали свій товар мандрівні перекупники, гралися дітлахи, сміялися жінки, ревла музика з гучномовців, а ще було чутно виття, скигління і галас різної звіроти. У зв’язку з наближенням сезону дощів притулку в нетрищах шукали мандрівні актори та дресирувальники. У нас поселилися заклинателі змій, фахівці з розведення папуг і цілий гурт акторів з мавпами. Привели також коней, які зазвичай паслися на великій луці біля матроських казарм; їхні господарі спорудили для них стайні. Були в нас кози, вівці і свині, кури, воли і буйволи, а також один слон і один верблюд. Наше селище стало справжнім Ковчегом Ноя, де всі ці звірі рятувалися від прийдешнього потопу.

Ніхто не заперечував проти того, щоб надати їм притулок, але ця звірота завдавала неабияких клопотів. Першої ж ночі втекла мавпа. Пострибавши по дахах, пустунка залізла до хати, де зупинилися заклинателі змій зі своїми вихованцями. Кобри містилися в плетених корзинах, закритих бамбуковими покришками, які були придавлені великими каменями. Мавпа скинула камінь і зняла покришку. Побачивши там трьох зміюк, вона злетіла на дах хатини і почала волати, розбудивши заклинателів. Вони відразу ж підняли тривогу:

— Сап алла! Сап алла! Сап! — (Змії йдуть! Змії!)

У джопадпаті почався кінець світу. Люди похапали гасові лампи і смолоскипи й били киями по всьому, що бачили в напівтемряві,— як правило, це були ноги інших мисливців. Перелякана юрба, що сахалася туди й сюди, розвалила декілька хатин. Врешті-решт Казиму Алі вдалося навести відносний лад. Зібравши всіх заклинателів, він поділив їх на дві бригади, які почали прочісувати територію, поки не знайшли утікачок і не повернули їх у кошик.

Мавпи володіли безліччю корисних навичок і, крім всього іншого були злодюжками найвищої кваліфікації. Наше селище було зоною вільної крадіжки. Двері не замикалися, ніхто нічого не ховав — просто рай для хвостатих грабіжників. Щодня їхні хазяї розкладали на столі перед своєю хатиною різноманітні предмети домашнього Ужитку, що самі опинилися в їхньому домі. Надто ж уподобали мавпи скляні і мідні браслети, що їх носили майже всі дівчата в нетрищах. Дресирувальники накупили мавпам цілу купу дрібничок, їхні волохаті лапи були понизані дешевими браслетами і каблучками, але це не допомагало: мавпи не могли погамувати пристрасті до викрадання чужої біжутерії.

Казим Алі вирішив, що треба прив’язати до кожної мавпи по дзвонику, який попереджав би про їхнє наближення, та ці створіння