Грегорі Девід Робертс - Шантарам

гавкіт всіх собак у нетрищах, якого я ніколи ще не чув. У нім був страх і невимовна лють. Я відклав ручку, але з хати не вийшов. Деколи собаки гавкали вночі, але вдень такого ще не траплялося.

До того ж епіцентр того гавкоту поволі наближався до моєї хатини.

Промені уранішнього сонця, що просякали всередину крізь численні щілини в стінах, тремтіли і коливалися, коли їх перетинали тіні людей, що снували мимо хатини. До собачого хору приєдналися схвильовані людські голоси. Я озирнувся у пошуках якоїсь зброї. Єдиною підхожою річчю була товста бамбукова палиця. Я схопив її. Тим часом гавкіт і крики зупинилися коло моїх дверей.

Я відчинив тонкі фанерні двері, і палиця випала у мене з рук. За півметра від мене стояв на задніх лапах величезний бурий ведмідь. Стояв він твердо і упевнено, передні лапи були на рівні моїх плечей.

Собаки аж казилися. Не наважуючись наблизитися до звірюки, вони давали вихід своїй люті, кидаючись одне на одного. А ведмідь не звертав ніякої уваги ні на собак, ні на збуджений натовп людей. Нахилившись до мене, він загарчав, але це було не погрозливе гарчання, а мурмотіння, що заспокійливо вплинуло на мене. Він не вкоїть мені чогось недоброго. Не знаю чому, але я був певен цього. В очах його стояв глибокий сум, і я неначе потонув у ньому. Це тривало всього декілька секунд, але мені здалося, що набагато довше, а головне, я не хотів, щоб це припинялося.

Ведмідь переступав з ноги на ногу, скорботним поглядом блукаючи по юрмі, що зібралася перед хатою. Тепер я помітив шкіряний нашийник з гострими шипахами. До нього були прикріплені ланцюги, і їх тримали в руках два дресирувальники. На них були яскраво-сині жилети, шаровари і тюрбани, а обличчя пофарбовані блакитною барвою.

— Ви ж містер Лін, еге? — поспитався один.

Ведмідь нахилив голову вбік, немов його теж цікавило це запитання.

— Так! — випередили мене відразу декілька людей з натовпу.— Це містер Лін! Це Лінбаба!

Я розгублено стояв у дверях, не знаючи, що зробити. Люди кричали і реготалися.

— Ми ваші друзі,— сказав дресирувальник на хінді.— Ми принесли вам повідомлення.

Другий витягнув з кишені пожмаканого конверта і показав його мені.

— Повідомлення? — вичавив я.

— Так, важливе повідомлення для вас, сер,— підтвердив перший.— Але спочатку ви повинні дещо зробити. Ви повинні зробити вачан, і тоді ви отримаєте повідомлення. Великий, хороший вачан. Він вам дуже сподобається.

Я не дуже добре знав хінді й гадки не мав, що таке «вачан», тож підійшов до дресирувальників, обійшовши ведмедя по великому колу. Натовп був значно більший, ніж я думав. Багато хто повторював таємниче слово «вачан». Люди гомоніли на декількох мовах, собаки надривалися, діти кричали і кидалися камінцями в собак. Збоку можна було подумати, що у нас спалахнув невеликий локальний бунт.

Вітер скаженів, на кам’яних доріжках зривалися вихори з куряви, і хоч ми були в центрі сучасного міста, вся сцена з бамбуковими хатинами і галасливим натовпом нагадувала якесь забуте богом село в долині на краю світу. Не менш фантастично виглядали і циркачі. На їхніх грудях і руках перекочувалися під синьою шкірою міцні м’язи; штани були прикрашені срібними аденофорами і кружечками, а також китицями з червоного і жовтого шовку. Довге волосся було розділене на пасма завтовшки з два пальці, оповиті срібною спіраллю.

Я геть не знав, що таке «вачан», тож обійшов ведмедя і наблизився до дресирувальників. Раптом на моє плече лягла чиясь рука. Я так і підстрибнув, але це був Прабакер. Його усмішка цього разу була просто-таки широченна, очі світилися щастям.

— Нам так поталанило, що ти живеш з нами, Ліне! Ти завжди приносиш нам незвичайні пригоди.

— Цієї пригоди я не приносив, Прабу. Я навіть не розумію, що вони кажуть і що їм від мене треба.

— У них є повідомлення для тебе. Але спочатку повинен бути вачан. І буде... е-е-е... каверза.

— Каверза?

— Авжеж. Адже це англійське слово? Воно означає... ну, це відплата за добрі вчинки! — Прабакер був гордий, що може поділитися зі мною своїми знаннями англійської.

— Я знаю, що означає слово «каверза», Прабу. Але я не знаю, що це за хлопці й від кого у них повідомлення для мене.

Прабакер обернувся до дресирувальників і заговорив на хінді. Ті теж хутко заговорили, пояснюючи мету свого візиту. Я мало що зрозумів з їхніх пояснень, але люди, що стояли поруч, почали реготати. Ведмедеві тим часом набридло стояти на задніх лапах, він опустився на всі чотири лапи і почав обнюхувати мої ноги.

— Що вони сказали?

— Вони не хочуть говорити, хто послав повідомлення, Ліне,— відповів Прабакер, насилу стримуючись від реготу.— Це великий секрет, їм дали наказ передати тобі повідомлення, але не давати пояснень, зате сказати про каверзу.

— Та що це за каверза така?

— Ти повинен обнятися з ведмедем.

— Що-що?

— Обнятися з ведмедем. Ти повинен обійняти його і тісно притиснутися до нього. Отак,— обійняв він мене і притиснув свою голову до моїх грудей.

Натовп вибухнув аплодисментами, дресирувальники радісно заволали і навіть ведмідь знову звівся на задні лапи і, тупаючи, протанцював щось на кшталт джиги. Мій розгублений вигляд і відсутність ентузіазму розвеселили публіку ще більше.

— Оце вже ні! — похитав я головою.

— Так, Ліне, так! — сміявся Прабакер.

— Та ти що, жартуєш?

— Такліф нагин,— втрутився один з дресирувальників.— Жодних проблем. Ніякої небезпеки. Кано дуже добрий ведмідь. Найдобріший ведмідь у всій Індії. Він дуже любить людей.

Він підійшов до ведмедя і скомандував щось на хінді. Той випростався на всенький зріст, і дресирувальник обняв його. Ведмідь теж обійняв його своїми лапами і почав хилитатися вперед і назад. За декілька секунд він розімкнув обійми, і дресирувальник з сяючою усмішкою вклонився публіці, що аж шаленіла від захвату.

— Я цього не робитиму,— сказав я.

— Ліне, будь ласка, обійми ведмедя,— благав мене Прабакер, давлячись від сміху.

— У мене немає звички обніматися з ведмедями.

— Ну, Ліне! Ти хіба не хочеш прочитати це повідомлення?

— Ні.

— Може, воно важливе.

— Мене це не цікавить.

— Може, тобі сподобається обніматися з ведмедем.

— Ні.

— Ну, хочеш, я обійму тебе ще раз для тренування?

— Спасибі за пропозицію, але не варто.

— Ну, будь ласка, Ліне, обійми ведмедя! — не здавався Прабакер, закликаючи