Грегорі Девід Робертс - Шантарам

Це неправда! Я не зробив нічого поганого! Ох, що зі мною буде? Я не хотів її вбивати. Господи Боже, що зі мною буде? Дайте мені води! Води!

— Ніякої води,— сказав Казим Алі.

Настала черга Андкари.

— Ти думаєш тільки про себе, собако? А як щодо твоєї нещасної дружини? Що ти думав, коли бив її? І це не вперше, правда ж? Але тепер цьому край. Ти убив її, і більше вже нікого не битимеш. Ти здохнеш у в’язниці.

Палиця повернулася до Джоні Сигара.

— Ти був дуже хоробрий, коли бив свою дружину, яка удвічі менша за тебе, бугая такого! Якщо ти такий герой, спробуй побити мене! Ну ж бо, візьми палицю і набий чоловіка, нікчемний гунда.

— Води...— простогнав Джозеф, скорчившись на землі.

— Ніякої води,— сказав Казим Алі, і Джозеф знову знепритомнів.

Коли Джозефа розбудили знову, він пробув на сонці вже дві години. Він кричав, щоб йому дали води, але отримував тільки удари. Він хотів відштовхнути пляшку, але так хотів пити, що вхопив її обома руками. Коли самогон обпік язика, Джозеф отримав новий удар палицею. Він упустив пляшку; горілка побігла його неголеним підборіддям. Джоні підняв пляшку і вилив самогон йому на голову. Джозеф скрикнув і знову хотів був утекти, але Джітендра загилив його києм. Джозеф почав волати, стогнати і ридати.

Казим Алі, що сидів у тіні на порозі однієї з хатин, гукнув до себе Прабакера і звелів, щоб послали по друзів і родичів Джозефа, а також родичів Марії, його дружини. Прибульці заступили потомлених юнаків, і Джозефові муки розпочалися знову. Протягом декількох годин його друзі, сусіди і родичі сварилися на нього і щосили лупцювали тією ж палицею, якою він так безжально побив дружину. Били Джозефа боляче, але так, щоб не завдати серйозних каліцтв. Покарання було суворе, але не виходило за межі розумного.

Я пішов до свої хати, потім визирав кілька разів, а покарання знай тривало. Кожен, хто проходив там, брав палицю і лупцював Джозефа мов гамана. Казим Алі суворо стежив за тією хлостою і пильнував, щоб пияка били без перерви, але не перестаралися в тому ділі.

Джозеф ще двічі непритомнів. Коли припинили його лупцювати, він уже нездатен був чинити опір. І тільки ридав, знову і знову повторюючи ім’я дружини:

— Маріє, Маріє, Маріє!..

Казим кивнув Віджаєві, й той приніс води, мило і два рушники. Ті ж люди, які били Джозефа, тепер помили його обличчя, шию, руки і ноги, причесали його і дали напитися. Потім пояснили, що йому вибачать усе, якщо він покається. На нього наділи чисту сорочку, посадили його, і Казим Алі присів перед ним навпочіпки.

— Твоя дружина не померла,— сказав він м’яко.

— Не померла? — тупо перепитав Джозеф.

— Ні, Джозефе, вона скалічена, але жива.

— Господи, дякую Тобі! — вигукнув він.

— Твоя рідня і родичі твоєї дружини домовилися, як з тобою вчинити,— поволі й твердо мовив Казим.— Та спершу скажи, ти шкодуєш за тим, що накоїв?

— Ох, Казимбгаю,— заплакав Джозеф.— Я так шкодую, так шкодую!..

— Жінки вирішили, що ти не будеш бачити Марії протягом двох місяців. Вона в дуже важкому стані. Ти мало не убив її, і їй потрібні ці два місяці, щоб видужати. А ти будеш працювати більше, ніж завжди, і відкладатимеш гроші. І, зрозуміло, ні краплі дару, пива, чаю чи молока — ти не питимеш нічого, окрім води. Це буде частина твого покарання. Зрозуміло?

Джозеф кивнув.

— Зрозуміло, так.

— Ти повинен також знати, що ми даємо Марії право відмовитися від тебе, якщо вона захоче. Якщо вона вирішить розлучитися з тобою, я допоможу їй. Але якщо вона залишиться з тобою, ти повезеш її відпочити в гори на ті гроші, які заробиш за цей час. Там ти подумаєш про все, що сталося, і постараєшся подолати в собі зло. Іншалла, ти зможеш забезпечити щасливе і гідне майбутнє для себе і дружини. Так ми ухвалили. Це все. Тепер іди, попоїж і лягай спати.

І Казим Алі пішов собі. Джоні Сигар повісив закривавлену бамбукову палицю на стовпі біля хатини Джозефа, щоб усі могли її бачити. Там вона повинна була залишатися протягом усього виправного терміну.

Мир і лад були відновлені; я попрямував додому. З причалу Сассуна поверталися додому рибалки з кошиками риби. Назустріч їм — відомо ж бо, життя не обходиться без контрастів — йшли продавці парфумів, наповнюючи повітря пахощами сандалового дерева, троянд, жасмину і пачулів.

Я пригадав слова Казима Алі, які він виголосив того дня, коли Фарух і Раґурам пропрацювали цілий день у вбиральні. Помившись після роботи і надівши чисті лунгі та сорочки, вони постали перед натовпом родичів, друзів і сусідів. Казим Алі оголосив рішення, яке ухвалили представники двох основних індійських релігій: мусульманин Фарух повинен вивчити напам’ять одну з молитов індуїстів, а Рагурам — одну з мусульманських молитов.

— Ця ухвала — приклад справжнього правосуддя,— сказав Казим Алі того вечора.— Бо вона справедлива і передбачає прощення провини. Справедливість буде відновлена тільки тоді, коли всі відчуватимуть моральне задоволення — навіть той, хто образив нас. На прикладі цих двох парубків ви можете упевнитися, що правосуддя — це не тільки покарання, а й порятунок.

Я записав цю маленьку промову Казима Алі в свій блокнот і вивчив її напам’ять. Повернувшись до себе того дня, коли постраждала Марія і був покараний Джозеф, я розгорнув зошита, щоб ще раз прочитати записане. Десь неподалік моєї халупи Марію доглядали її сестри та подруги, а Прабакер і Джоні Сигар вартували коло її сплячого чоловіка. Вечірні тіні довшали, аж зіллялися в суцільну пітьму, що не принесла прохолоди. Я сидів і думав про те, що сталося, вдихаючи повітря, просякнуте пилом і запахами тисяч кухонь. Було так тихо, що я чув, як піт крапає з мого скорботного лиця на сторінки щоденника, неначе сльозами зрошуючи слова: «Справедливість. Прощення. Покарання. Порятунок».

Розділ 12

Минув тиждень, потім ще декілька. Вряди-годи я зустрічав у місті Дідьє, Вікрама і їхніх друзів з «Леопольда», а часом і Карлу але не підходив до неї. Не хотілося бачити її, поки живеш у нетрищах. Бідність і гордість нерозлучні, поки одна не уб’є другу.

З Абдуллою я теж не бачився з місяць, але він раз у раз присилав до мене незвичайних гінців. Одного разу я робив записи за столом у своїй хатині, аж почувся скажений