Грегорі Девід Робертс - Шантарам

з разючою винахідливістю навчилися позбуватися дзвіночків або заглушати їхній дзвін. Одного разу я бачив, як у сутінках біля моєї хатини, злодійкувато озираючись, пройшли на задніх лапах дві мавпи. Одній вдалося якимсь чином скинути дзвоник зі своєї шиї, і вона притримувала двома передніми лапами дзвоник на шиї своєї подруги. І все ж дзвоники допомогли — рівень мавпячої злочинності помітно знизився.

Крім цих мандрівних акторів, наше селище було притулком і для людей, що жили на довколишніх вулицях. Їх називали вуличними поселенцями, оскільки вони влаштовувалися на будь-якому шматочку незайнятої землі, а то і просто на тротуарі, якщо при цьому залишалося місце і для пішоходів. З-поміж усіх бомбейських безхатченків вони були в найгіршому становищі, тож шукали порятунку в нетрищах.

Ті люди були з різних куточків Індії — асамці й тамільці, карнатаканці, каннадці й гуджаратці, втікачі з Трівандрама, Біканера і Конарака. Перед дощами ті бідолахи залазили у всі шпарини переповненого селища: займали крамниці, комори і клітки з тваринами, вбиральні й проходи поміж хатинами, тож на кожну людину залишалося не більше двох квадратних метрів житлової площі.

Тіснява створювала додаткові незручності і певну напруженість у стосунках між людьми, але в цілому до цих непрошених гостей ставилися поблажливо. Я жодного разу не чув, щоб хто-небудь з постійних мешканців висловлював незадоволення і пропонував їм ушиватися геть. Єдина серйозна проблема, пов’язана з присутністю вуличних поселенців, виникла за межами селища. Зазвичай вони купували все, що їм було потрібно,— яйця, молоко, чай, цигарки, овочі, гас, дитячий одяг — в довколишніх крамницях, а переселившись у нетрища, зазвичай учащали до крамничок, розташованих в самому селищі. Ті крамнички торгували харчами, одягом, горілкою, гашишем, гасом і навіть електроприладами. Зрозуміло, міським торговцям не подобалося різке скорочення товарообігу: що більше вуличних поселенців переходило до нетрищ, то дужче лютували гендлярі. Об’єднавшись із місцевими землевласниками, торговцями нерухомістю і всіма, кого не влаштовувало розростання нетрищ, вони найняли дві банди, які перешкоджали постачанню товарів у наші крамниці. Бандити нападали на власників крамниць, коли ті перевозили городину, рибу чи галантерею, псували товар і навіть били людей.

Мені траплялося надавати медичну допомогу місцевим жителям, що зазнали нападу. Бандити попередили, що обливатимуть людей кислотою. Звертатися в поліцію було марно — поліціянти дивилися на ці безчинства крізь пальці, і мешканцям нетрищ довелося розробити власну систему оборони. Казим Алі сформував дитячі бригади для спостереження, а також декілька батальйонів міцних парубків, які супроводжували товар.

Між ними і найманцями-зарізяками вже відбулося декілька сутичок, і всі розуміли, що з настанням сезону дощів їх буде ще більше. Напруга росла. Проте війна, розв’язана міськими торговцями, не бентежила власників наших крамничок. Їхня популярність лише зросла, вони стали мало не героями, тож розширили асортимент товарів і знизили ціни. Наше селище було живим організмом і у відповідь на зовнішню загрозу виробляло антитіла: посилену солідарність, мужність і дивовижну любов, яка виникає в екстремальних ситуаціях і яку ми зазвичай пов’язуємо з інстинктом виживання. Якби селище припинило існувати, людям нікуди було б подітися.

Одним із тих парубків був робітник на ймення Нареш, який працював на будівельному майданчику. Йому було дев’ятнадцять років. Коли мої друзі й сусіди пішли проводжати Кано і його господарів, він постукав у мої двері і, не чекаючи запрошення, увійшов.

— Привіт, Лінбаба,— поздоровкався він по-англійському.— Кажуть, ти тут обнімаєшся з ведмедями.

— Привіт, Нарешу. Як твоя рука? Хочеш, щоб я оглянув її?

— Так, якщо у тебе є час,— перейшов він на свою рідну маратхі.— У мене перерва в роботі, але хвилин за п’ятнадцять-двадцять мені треба повернутися. Якщо ти зараз зайнятий, то я прийду іншим разом.

— Ні, я вільний. Проходь, сідай.

У Нареша була рана на передпліччі, її завдали бритвою. Поріз був неглибокий і швидко загоївся б, якби не інфекція, занесена через вогкість і бруд на його робочому місці. Марлева пов’язка, яку я йому наклав усього два дні тому, була брудна. Знявши марлю, я поклав її в поліетиленовий пакет, щоб пізніше спалити.

Рана почала гоїтися, але шрам був яскраво-червоний, місцями жовтяво-білий. Лепраки дали мені десятилітрового слоїка антисептичного засобу, що застосовується при операціях. Я прополоскав ним руки і промив рану, втираючи антисептик, аж усунув усі сліди білого гною. Це було боляче, але Нареш терпів. Коли рана підсохла, я посипав її антисептичним порошком, наклав марлевий тампон і перев’язав.

— Прабакер сказав мені, що тебе днями мало не забрала поліція,— склав я фразу на маратхі, не відриваючись від справи.

— У Прабакера є прикра звичка розповідати всім правду,— спохмурнів Нареш.

— Ну, зараз ти сам сказав мені її,— мовив я, і ми засміялися.

Як і всі махараштрійці, Нареш був зачарований тим, що я умію розмовляти їхньою рідною мовою, і намагався говорити поволі й виразно. Як на мене, поміж маратхі й англійською не було нічого спільного — ні однокорінних слів, ні схожих граматичних форм, які зустрічаються, наприклад, в англійській і німецькій або італійській. Але для мене труднощі вивчення мови були не такі великі, бо її носії всіляко мені в цьому сприяли.

— Якщо ти і далі займатимешся крадіжками разом з Асифом і його зграєю, то тебе рано чи пізно зловлять,— сказав я вже серйознішим тоном.

— Я знаю, але сподіваюся, що Господь убереже мене від цього. Адже я краду не для себе, а для сестри, тож молюся Богові, щоб Він захистив мене. Вона повинна скоро вийти заміж, а у нас не вистачає грошей на посаг. Я старший син і відповідаю за це.

— А ти, Нарешу? — запитав я.— Коли вже ти оженишся?

Нареш був розумним працьовитим парубком. Його хатина була ненабагато більша від моєї халупи, а він жив у ній разом з батьками і шістьма братами та сестрами. Спати йому доводилося на землі поряд з хатиною, щоб усередині могли розміститися всі інші. Я заходив кілька разів до нього додому. Всі його особисті речі можна було покласти в одну невелику валізу: комплект робочого одягу, одна пара пристойних штанів і одна сорочка для особливих випадків і відвідин церкви, збірка віршів буддистів, декілька фотографій і туалетне приладдя. Більше у нього не було нічого. Кожну рупію, зароблену чесною працею або крадіжкою, він віддавав матері, а якщо йому потрібні були гроші на дрібні витрати, він просив їх у неї. Він не палив, не пив і не грав у азартні ігри. Не маючи ні грошей, ні реальних перспектив на найближче майбутнє, він не