Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

головою. Я й нині, власне, готовий був загинути, якщо дуже потрібно, але раптом завагався, а чи потрібно? А як вберегтись від народного гніву? Пам’ять підказала історичний приклад: прем’єр-міністр Керенський втікав колись від більшовиків, переодягнувшись у жіноче вбрання.

– Зінуля, – промовив я фельдшерці. – У вас, часом, немає з собою зайвої сукні?

– Навіщо? – запитала вона.

– Та так, я, бачте, у деякому сенсі трансвестит.

– Що? – здивувалась Зінуля. – Хто свистить?

Повернулась до Варвари. Варвара до мене:

– Петя, ти що – знову мариш?

Я нічого не відповів, але почув знадвору якийсь гомін, повернувся до вікна та побачив величезні натовпи народу, які зі смолоскипами, різнобарвними стягами, транспарантами та чиїмись портретами, як табун диких тварин, мчали у бік центру. Ось вона, революція, що усе зносить на своєму шляху, котра так часто марилась мені у моїх спотворених мріяннях!

– Це не революція, – сказав Іван Іванович, який з’явився невідь-звідки.

– Ви знову тут? – здивувався я.

– Я увесь час з вами, – відповів він чомусь сумно. – І завжди буду з вами.

– Ви немов кліщ, – шпигонув я.

– Я, можливо, і кліщ, – гірко посміхнувся він, – але це не революція.

– А що це?

– Придивіться самі.

Придивившись, я побачив, що очолюють натовп, уявіть собі, Семигуділов та моя хатня робітниця Шура. Вони з натхненними обличчями йдуть попереду, розтягнувши довгий, на всю ширину колони транспарант, на котрому слов’янською в’яззю написано: «Вдаримо держаком по марних сподіваннях НАТО!». Інші несли транспаранти та плакати, що висіли на грудях з усілякими портретами, малюнками, карикатурами та текстами проти санкцій, одностатевих шлюбів та просування на Схід блоку НАТО. «Хай живе Загальне Держакування!» – ось був головний лозунг усіх, що йшли разом. Малюнок у вигляді бійця Громадянської війни з пальцем, що вказує: «А ти пройшов Держакування?». «Поголовне Держакування – наша відповідь європейським санкціям». На невідповідність напису суті справи звернула увагу Зінуля.

– Чому Держакування поголовне? – запитала вона мене. – Держаки ж не в голову забивають. Як на мене, точніше його назвати подупним.

Я погодився з нею, що так точніше, але засумнівався, що Роскомнагляд пропустить таке визначення.

Голова колони пішла вже сильно вперед, залишився хвіст далеко позаду. Ми рухалися паралельно до колони і, висунувшись у вікно, я встиг поспілкуватися з декотрими з тих, хто біг. Я запитував їх, чи ж справді вони свідомо і добровільно готові піддатися держакуванню і чи не викликає в них майбутня принизлива процедура протесту. Ніхто з них мене, на щастя, не упізнав, всі відповідали на першу частину запитання ствердно, а на другу – заперечливо. Так, сказали вони, ми готові відповісти на західні санкції і просування НАТО на Схід навіть й таким, як висловився один політично підкований громадянин, асиметричним способом. Нічого принизливого в процедурі вони не вбачають. Треба – так треба. Я запитував інших, що, можливо, їм буде боляче і не зовсім зручно ходити й сидіти, маючи в собі настільки незвичний сторонній предмет. Нічого, відповідали люди, наші дідусі і бабусі пережили війну, блокаду Ленінграда, перебудову, приватизацію, закладні аукціони, санкції і антисанкції, а вже заради зміцнення стабільності ми готові на що завгодно. Деякі, втім, зізнавались, що їх притягує виключно меркантильний інтерес, себто халява у вигляді горілки і фуа-гра місцевого виробництва.

А між тим ми наближалися до пункту призначення. Пересікли проспект Сахарова, Сухаревську площу, повернули на проспект Миру, просунулись по Грохольському провулку і в’їхали нарешті разом із чергою у двір «Скліфа».

Паша зупинив машину, я вийшов назовні, ковтнув свіжого повітря, потягнувся і задумався, як же мені потрапити всередину лікарні. Черга вливалася в скляні двері, відкриті лише наполовину, і завертала в коридор праворуч. Що мені було робити? Шукати хвіст черги, який, як мені сказали, знаходиться десь в районі Капотні, це було б занадто. Тим паче, Паша сказав, що його зміна закінчується і він звідсіля поїде просто в гараж, але по дорозі ще трішки побомбить. Я пробував просунутися в скляні двері попереду інших, але сторожкі громадяни мене зупинили:

– Гей, дідуню, куди преш без черги? – закричали відразу декілька голосів. Я зніяковів, зупинився:

– Даруйте, – кажу, – панове, але у мене невідкладний випадок.

– У всіх невідкладний випадок, – сказала літня жінка, що стояла під зонтом, хоча дощем навіть не пахло.

– Випадок невідкладний, а черга загальна, – наставницьки зауважив худий чоловік у темному пальто і в такому ж капелюсі.

– Але я з кліщем, – спробував я пояснити.

– А тих, котрі з кліщем, – сказав чоловік, – ми просто знищуємо.

Я побачив у нього в руці пістолет і завмер.

– Все, – сказав чоловік, криво усміхаючись, – приїхали.

– Приїхали, – повторив він те саме Пашиним голосом, і я вкотре вже прокинувся.

– Петро Ілліч, покваптеся, – сказала Зінуля, – ми вже вийшли з графіка.

– Петю, не поспішай, – сказала Варвара і перша, вискочивши з машини, подала мені руку.

Я вийшов, роззирнувся і побачив, що ми стоїмо перед скляними дверима, в які щойно перлася черга громадян, готових до держакування. Але тепер ніякої черги не було. Куди вона поділась? Я хотів запитати про це Варвару, але, насилу дотямивши, що, очевидно, мені було чергове видіння, змовчав. У дверях, обидві половинки яких, до речі, були розкриті навстіж, курили чоловік і жінка, обоє років сорока, в зелених робах, я подумав: малярі. Вони здивовано подивились на нас, і чоловік запитав:

– А у вас що?

Я подумав: маляр не маляр, але раз цікавиться, відповім. І сказав, як є: що був у лісі, підхопив кліща. Він не став цікавитися деталями і перебив:

– З якого району?

Я розпочав:

– Я з…

Він знову не дав доказати:

– Не ви, а кліщ з якого району?

– Точно не знаю, але, мені здається, з Наро-Фомінського.

– Тоді дарма приїхали, – сказала жінка і, кинувши недопалок під ноги, затоптала. А напарник її пояснив: енцефалітні кліщі на півдні області не водяться. Вони трапляються лише в північних районах – Талдомському і Дмитрівському, а на півдні і південному заході кліщі є, але зовсім нешкідливі. З їхніх пояснень я зрозумів, що вони не малярі, а лікарі, і запитав, що мені все-таки робити з моїм безпечним кліщем.

– Нічого, – сказав лікар. – Здохне, загноїться і разом з гноєм вийде.

Мені стало образливо, що я сюди їхав з такими переживаннями, видіннями й пригодами, а справа, виявляється, простіша, ніж можна було подумати. Я повернувся до Зінулі, хотів її вилаяти за те, що вона мене сюди привезла, але вона вже кудись зникла.

– А все-таки, – сказав я, – раз мене вже сюди привезли, може, ви цього кліща якось витягнете.

– Можем і витягнути, – сказав лікар і, заплювавши недопалок, кинув