Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Розділ 39.

Генрі не відвів погляду, не відвернувся, не спробував приховати ані краплі правди.
Я вдихнула глибше, збираючись із силами, перш ніж запитати те, що справді важило найбільше.
— І ти бачив… мої шрами?
Я майже боялася подивитися йому в очі, боялася побачити там огиду, жалість чи, що ще гірше, байдужість. Але він просто дивився. Дивився так, як дивляться лікарі на старі загоєні рани, ніби це вже минула справа, що не змінює суті людини перед ними. А потім ледь помітно нахилив голову, мовчазно підтверджуючи: так, він бачив. І так, це нічого не змінює.
— Ти марила, — сказав він тихо. — Увесь цей час марила. І з тих уривків слів, що ти промовляла у гарячці, я поступово склав картину подій. А потім… просто запитав у Алекса, чи це лише вигадка твоєї змученої свідомості, чи правда.
Він зробив коротку паузу й додав:
— І він підтвердив.
Я дивилася на нього і поступово усвідомлювала: це друга людина у світі, яка турбується про мене так глибоко, так безкорисливо. У його очах не було ні жалю, ні осуду, лише тепла, непохитна впевненість.
Мені захотілося зупинити цей момент, втримати в собі той щемкий трепет вдячності, що розливався в грудях. Я зробила крок уперед і, не роздумуючи більше, обійняла його. Відчувши, як він міцно, але водночас обережно огорнув мене руками, я прошепотіла:
— Дякую... Ти справжній. Ти — найвірніший мій друг.
Генрі нічого не відповів, лише трохи сильніше стиснув мене в обіймах. Коли я нарешті підняла на нього погляд, у його очах промайнула тінь легкої усмішки.
— Ти діяв обережно? — запитала я, вчитуючись у вираз його обличчя. — Твоє ім'я не зможуть пов’язати з людиною, що отруїла сера Гранольда?
Він не кліпнув і не відвів погляду. Його впевненість була непохитною.
— Ні, Мелані, не хвилюйся, — його голос був м’яким, майже ніжним, але в ньому чулося залізо. — Король ніколи не вийде на мій слід.

Його пальці зімкнулися на моїх, теплі й міцні, немов хотіли передати частинку тієї впевненості, якої мені так бракувало. Я не опиралася, та й навіщо? У цей момент я потребувала хоча б ілюзії спокою.

— Сер Гранольд перед смертю отримав листа, — тихо додав він, відстежуючи кожну зміну в моєму виразі обличчя. — У ньому було написано, що ти жива.

Я не змигнула. Не сколихнулася. Тільки всередині щось стислося в міцний вузол, який неможливо було розплутати.

— Навіщо? — мої губи ледь ворухнулися, але голос прозвучав чітко, майже байдуже.

Він не відвів очей, не зам’явся, не спробував виправдатися. Його погляд був спокійним, навіть холодним у своїй незворушності.

— Щоб у свої останні миті він знав: ти жива. Щоб кожен удар його згасаючого серця лунав у такт з усвідомленням — це не він здолав тебе, а ти пережила його. Щоб зрозумів: найгірша кара для нього — твоя незламність.

Його слова впали важко, майже відчутно. Немов дзвін відбив останній удар, і над могилою згустилася тиша.

Я повільно кивнула, але одна думка не давала мені спокою.
— Як ти взагалі дізнався, що він при дворі?
Генрі зітхнув, і його погляд спрямувався кудись у далечінь, ніби пригадуючи деталі тієї зустрічі.
— Це доля, — зрештою промовив він. — Нас познайомили під час моєї поїздки. У нас виявилися спільні покровителі. Я тоді думав, що той постріл був випадковістю… Якби ж я знав раніше.
Я торкнулася його руки, змушуючи знову подивитися на мене.
— Все відбувається у свій час, — м’яко мовила я.
Генрі дивився на мене кілька секунд, а потім, ніби забувши про все, що нас оточувало, знову обійняв. Його тепло огорнуло мене, і вперше за довгий час я відчула справжній спокій.
Дивне це відчуття — коли смерть однієї людини може так непомітно зблизити тебе з іншою. Ми з Генрі більше не мали секретів навіть у дрібницях, і ця довіра, що народилася між нами, вражала, підкупляла, змушувала почуватися захищеною.
Час зборів у дорогу минув у дивному балансі між зосередженістю та розслабленістю. Ми чітко усвідомлювали, що дійсно важливе, що варто взяти з собою, а що залишити в минулому. Відсікаючи зайве, ми ніби прокладали собі шлях у майбутнє, де нас чекало випробування, і, можливо, новий початок.
Напередодні від’їзду Генрі підніс мені подарунок, від якого у мене перехопило подих.
— Це тобі, Мелані, — тихо мовив він, розкриваючи долоню, на якій виблискував кулон.
Я завмерла, вдивляючись у це дивовижне творіння ювелірного мистецтва.
Золотий фенікс, його крила інкрустовані рубінами, які палахкотіли, наче справжнє полум'я, що огортає птаха перед його переродженням. Очі мерехтіли сапфірами — дві бездонні блакитні зірки, сповнені таємниць і сили. А на грудях сяяв гірський кришталь, чистий, прозорий, що відбивав світло, створюючи ілюзію внутрішнього вогню.
Я провела кінчиками пальців по ньому, відчуваючи гладеньку поверхню, а тоді помітила ще одну деталь. Тильна сторона була вистелена шовковою підкладкою, просоченою тонким ароматом квітів та деревини. Це була не просто прикраса — це була турбота, втілена у золоті.
— Я подумав… — почав Генрі, злегка кашлянувши, — що при дворі тобі, ймовірно, доведеться вдягати сукні з відкритим ліфом. А цей кулон… він гарно ляже на твою шию і… приховає…
Я зрозуміла його без слів. Він подбав про те, щоб мої старі шрами не привертали увагу, щоб я могла почуватися впевненою, не боячись пильних поглядів.
Сльози наповнили мої очі, і я навіть не намагалася їх стримати.
— Генрі… — тільки й прошепотіла я, вдивляючись у його обличчя.
Він не відповів, лише легенько торкнувся мого плеча — ніби нагадуючи, що я не сама.
Що ж до мого волосся… Воно відросло після хвороби, але ще не набуло колишньої довжини. Короткі пухнасті локони вперто не хотіли вкладатися в зачіску, і я сміялася, дивлячись на своє відображення. Та в мене вже було кілька перук, і я знала, що при потребі зможу постати перед світом такою, як того вимагатимуть обставини.
І ось, нарешті, подорож розпочалася.
Алекс хотів супроводжувати нас, але Генрі переконав його залишитися.
— Ти допоможеш нам більше, якщо залишишся вдома, — сказав він твердо, і Алекс зрозумів.
Дорогу я перенесла добре, хоча втома все ж іноді брала своє. Моя шкіра залишалася блідою, а в рисах обличчя ще вгадувалася недавня хвороба. Але в очах світилася рішучість. Я була готова.
Попереду нас чекали випробування, інтриги а може і небезпека. Але тепер, поруч із Генрі, я відчувала, що вперше за довгий час мені є на кого покластися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍