Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Сказати, що мій стиль життя зазнав кардинальних змін, було б перебільшенням. Я жила у звичному ритмі: ті самі ранкові процедури, неспішні прогулянки під покровом туманного ранку та довгі години, проведені за письмовим столом, де народжувалися мої історії. Господарські клопоти, як і раніше, залишалися поза моєю увагою — спочатку ними опікувався Алекс, а згодом, коли він змушений був поїхати, цю відповідальність узяв на себе Генрі.
Він, як і обіцяв, ніколи не втручався в мій творчий процес. Якщо я зникала у своєму кабінеті, дозволяючи словам текти крізь мене, Генрі не намагався вирвати мене з цього стану, не стукав у двері, не нав’язував свою присутність. Але щойно я з’являлася у вітальні, він ненав’язливо пропонував прогулянку або легкий прийом їжі, а потім — знову прогулянку.
Що б я не обирала, його компанія завжди здавалася мені природною та спокійною. Він умів бути поруч так, ніби був невід’ємною частиною мого світу. Якщо бачив, що мої думки блукають десь далеко, він не задавав зайвих питань, не намагався розвіяти мовчанку, а просто йшов поруч, дозволяючи мені перебувати у своїх роздумах. Іноді я ловила себе на думці, що ця тиша між нами була навіть більш промовистою, ніж будь-які слова.
Та коли ми говорили, наші розмови ставали легкими, невимушеними. Ми наперед знали, що варто обговорювати між людьми, щоб підтримати образ закоханої пари, та що залишити лише між собою. Згодом я почала ловити себе на тому, що відчуваю поряд із ним якийсь незвичний для себе спокій.
Генрі став для мене не просто супутником у цій авантюрі — він став близькою людиною. Він разом з Алексом наполягав на тих самих речах, нагадуючи про необхідність відпочинку, вчасного харчування та дбайливого ставлення до мого здоров’я. Їхня одностайність у цьому питанні здавалася мені кумедною, і я не втрималася, якось пожартувавши:
— Виходить, що один у мене брат, а інший — кузен.
Треба було бачити, як при цих словах Генрі картинно зітхнув і вдав, що страшенно обурений.
— Я був би вдячний, міс Скотт, якби ви ніколи більше не називали мене вашим кузеном.
Його невдоволений тон лише підлив олії у вогонь, і я з веселим сміхом додала:
— Але ж ви обоє однаково мене журете! Я навіть не знаю, хто з вас суворіший.
— Я — не твій кузен, Мелані, — суворо, але з ледь помітною іскрою у погляді нагадав він.
Я не втрималася від усмішки. Генрі не просто займав місце у моєму житті — він став його невід’ємною частиною, і, що б я не говорила вголос, усвідомлення цього з кожним днем закріплювалося в моєму серці.
Я тільки-но залишила друкарню, передавши чергову збірку творів, і вперше за довгий час відчула полегшення, ніби завершила ще один важливий розділ свого життя. Легкий вітерець перехоплював поли мого плаща, грайливо торкався обличчя, і я вирішила дозволити собі невелику прогулянку вуличками міста.
Однак уже за кілька кроків мене охопило тривожне відчуття — це місто було не таким, яке я знала раніше. Воно не гуло голосами, не вирувало життям. Натомість вулиці здавалися порожніми, вікна будинків — мовчазними й бездушними, а саме повітря було наповнене тяжким відлунням болю. Я вдивлялася в знайомі фасади, за якими колись лунав дитячий сміх, де господині виставляли на підвіконня вазони з яскравими квітами, а тепер — лише мовчазна порожнеча.
Моя служниця йшла поруч, тихо розповідаючи про те, що сталося за цей час.
— У цьому будинку… — вона кивнула в бік одного з темних вікон, — померла вся родина. Лише місяць тому ми приносили їм їжу, а тепер тут нікого не залишилося…
Я змусила себе кивнути, хоч від цих слів у грудях стиснулося болюче відчуття.
— А тут… — вона зупинилася біля іншого дому, від якого ще нещодавно віяв затишок. — Залишився тільки старий батько і онука… пам'ятаєте така з рудими кістками. Його сина та невістку забрала хвороба.
Моє серце завмерло.
Я дивилася навколо і бачила, що смерть торкнулася майже кожного куточка міста. Вона пройшлася цими вулицями тихим примарним кроком, забираючи, стираючи, змінюючи.
А я — я, хто вже не раз дивилася їй у вічі, — знову стояла тут, жива.
Це усвідомлення проникло в саму мою душу. Господь знову дарував мені життя, і я знала: це не випадковість. Він залишив мене тут не просто так, у Нього були на мене плани.
Я відчула, як у мені прокидається щось нове — не просто бажання жити, а необхідність діяти. Я повинна писати. Я повинна залишити цей біль на сторінках, розповісти про те, що сталося, щоб не допустили в наступний раз такого нищівного розмаху. Я повинна збільшити свої пожертви на медицину, адже кожна монета може означати врятоване життя.
Вітер підняв поділ моєї сукні, змушуючи мене зробити ще один крок уперед. Я знову подивилася на місто перед собою. Воно було, зранене, але не знищене.
І, як і я, воно ще мало шанс відродитися.
Я повернулася додому з тяжкістю на серці, і, щоб хоч трохи заспокоїтися, вирішила знайти розраду в теплих променях весняного сонця. Попросивши подати мені чай у саду, я влаштувалася на улюбленій лаві, дозволяючи аромату жасмину й свіжої зелені огорнути мене легким серпанком спокою.
Коли тривожний тягар думок трохи полегшав, я підвелася й вирушила в дім, готова переглянути всі накопичені побутові справи. Розклавши на столі листи з друкарень і літературних організацій, я уважно перебирала їх, доки не натрапила на один, що змусив мене завмерти. Лист був від Алекса. Я швидко перевела погляд на дату й зрозуміла, що він надійшов ще три дні тому.
Відчуваючи невиразне передчуття, я відкрила конверт і почала читати.
"Мелані, я отримав офіційне сповіщення, у якому, як найближчого родича, мене повідомили про смерть сера Гранольда. Причина — отруєння. Окрім того, зазначено, що він служив при дворі, а розслідування його смерті перебуває під особистим контролем Його Величності."
Дочитавши, я залишила листа на колінах і кілька митей просто сиділа, вдивляючись у картину навпроти, але не бачачи її. Свідомість ще не встигла осмислити цю звістку, коли в двері постукали, і, після короткої паузи, до кімнати увійшов Генрі.
Я повільно перевела погляд на нього, і в моїй голові раптово, наче постріл, з’явилася одна-єдина думка.
— Генрі… це ти?
Він дивився на мене тим самим спокійним, упевненим поглядом, у якому ховалося щось глибше. Кутики його губ ледь помітно піднялися, та в цій ледь вловимій усмішці відчувалася певна приреченість.
— Так, Генрі — це я.
Я мовчки простягнула йому листа. Він прийняв його, неквапливо розгорнув і почав читати. Я відчула, як у мені наростає хвиля запитань, змішаних із передчуттям, що відповідь на них змінить усе.
— Тільки не бреши мені. — Мій голос зрадливо затремтів. — Ти… ти все знаєш? Про мене?.. Алекс розповів?
Генрі підняв голову, і його погляд спалахнув тисячами емоцій. Я не могла зрозуміти, що саме я бачу в цих очах: співчуття, біль, чи, можливо, щось зовсім інше, що досі не піддавалося розшифруванню. Він лише мовчки похитав головою.
— Ні, не Алекс.
Його голос був рівний, але в ньому прозвучало щось глибоке, майже тінь жалю… чи, радше, розуміння.
— Мелані, коли ти хворіла, я вмовив твого брата дозволити мені підмінити його хоча б на одну ніч. Він був виснажений, падав із ніг, адже щоночі залишався біля твого ліжка.
Я затримала подих. У голові промайнули спогади — уривки снів, які я тоді вважала маренням.
— Значить, то був не сон… — повільно промовила я, вдивляючись у його обличчя, намагаючись прочитати хоча б натяк на емоції. — Ти справді доглядав за мною.