Анастасія Анпілогова - Тисячолітні. Відьма має померти, Анастасія Анпілогова

— Ви знову чимось засмучені. — констатував факт він.

Хельга не відповідала, бо не розуміла, як поводитися з ним.

— Вчора ви казали, що втомилися після дороги, а що сьогодні, втомилися після сну? — він усміхнувся.

— Ні, ваша високість, справа не в дорозі й не в сні. Я хотіла б повернутися назад до Чорної фортеці.

На обличчі принца відобразилося абсолютно щире занепокоєння.

— Вас погано приймають у палаці чи хтось образив?

— Ні-ні. Просто нещодавно вбили мого чоловіка. Я все ще всім серце в жалобі й мені не до вподоби перебувати в палаці й святкувати тут щось. Я хотіла б повернутися до Чорної фортеці, там я відчуваю певний взаємозв'язок з моїм померлим чоловіком. Я поки не готова бути при дворі, але я не наважуюсь суперечити її величності королеві. — Хельзі було не приємно брехати, дивлячись у ці величезні дівчачі очі, які дивляться на неї зі щирим співчуттям і переживанням, але правду вона сказати не могла.

— Я поговорю з матінкою про це.

— О, не завдавайте собі клопоту, ваша високість.

Якщо він і справді вмовить королеву відпустити її, це буде чудово! Але показувати це не можна.

Юний спадкоємець престолу, схоже, намагався зробити все, щоб дівчині було не сумно. І вона піддалася цьому пориву, відволіклася від думок про Вранта, і обережно чемно посміхалася принцові. Частину балу вони провели, розмовляючи та поїдаючи тістечка. Але потім Хельга вислизнула від нього, несподівано сказавши, що хотіла піти відпочивати.

«Побазікали й досить.»

Дівчина пішла у свою спальню, посміхаючись. Кронпринц був приємним підлітком, який суто по-людськи був їй симпатичним, і міг допомогти.