Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

— Але ж, крім Костякова, загинули всі результати нашої експедиції! — скрикнув Ордин.

— Так, загинули! — вимовив Горюнов безнадійним тоном.

— Треба хоч освітити місце обвалу — воно в тіні й погано видно. Можливо, Костякова відкинуло вбік і він лежить без тями!

Нікіфоров приніс із запасу дров великий пучок хмизу, обв’язав його шматком мотузки, підпалив і, начепивши на багор від байдари, простягнув над безоднею. Ордин і Горюнов прилягли на краю, щоб світло не світило їм у вічі, і почали вдивлятися вглиб. Хмиз швидко розгорівся й освітив місце обвалу. Там, у проміжках між заметом зі сходами й сусіднім, нижчим, видно було тільки каламутну воду, що хвилювалася, і купу нагромаджених одна на одну базальтових брил. Але ні на них, ні на воді ніяких ознак людини, уламків нарт, речей. Обвал поховав усе під собою. Мотузка в гака перегоріла, і палаючий пучок полетів униз, упав на купу брил і на кілька хвилин, догоряючи, освітив ще краще все місце, але нічого нового не виявив.

Новий підземний удар змусив тих, хто лежав, скочити на ноги; на їхніх очах від краю урвища відділилося ще кілька невеликих брил і упали вниз.

— Відсуньмо нарти якнайдалі звідси! — розпорядився Горюнов. — Бо нещастя може повторитися!

Усі троє з допомогою Аннуїр, яка мовчки з жахом спостерігала останні події, перетягли нарти, а потім і свої постелі якнайдалі від нового краю урвища, до місця спуску на замет. Той своєю крижаною масою все-таки підтримував стрімку стіну базальту, і здавалося, що тут надійніше. Посеред майданчика, біля підніжжя верхнього уступу, також було небезпечно — звідти вже звалилося кілька каменів.

Віддалений гуркіт стрясав повітря й змусив усіх глянути на північ. Там, над північною частиною улоговини, клубилися стовпи диму чи пари, місцями осяяні зловісним червоним світлом: чути було часті й сильні вибухи, які луна окраїн повторювала без кінця. Під час кожного вибуху ґрунт уступу ледь здригався під ногами.

— Вулкан прокидається! — вимовив Ордин.

— А люди, нещасні люди, які врятувалися туди від повені! Що з ними буде? — скрикнув Горюнов. — Наш товариш щойно загинув тут, інший загине там, і знову ми нічим не зможемо зарадити.

Аннуїр притислася до Ордина й дивилася вдалину; сльози текли з її очей, і вона здригалася від стримуваних ридань.

— Одначе, настав кінець цій землиці? — не розуміючи спитар Нікіфоров. — Що тільки там коїться: дим, вогонь із землі, дивіться-но!

Там, на півночі, не стовп, а ціла колона стовпів чорного диму й білої пари, які змішалися один із одним, піднялася набагато вище країв улоговини, тобто тисячі на три метрів; подекуди її прорізували вогненними дугами, наче ракети, розпечені камені, що високо злітали.

Іноді хмара пари, яку супроводжували кілька вибухів, неначе артилерійські залпи, виривалася в якомусь місці й ширилася, виростаючи вгору. Заграва на хмарах колонади розгорялася яскравіше — очевидно, десь уже прорвалася розпечена лава. Сумний місяць, поступово схиляючись на захід, освітлював, як і раніше, улоговину й сріблив води озера, що весь час хвилювалися.

— Так, видно, кінець Землі Санникова! — вимовив Ордин. — Ми її відкрили, і на наших очах вона гине!

— Коли розвидниться, подивимося, чи не можна спустити якось байдару й поїхати на допомогу тим, хто гине, — сказав Горюнов.

Сидячи на своїх мішках, вони обидва й Аннуїр, яка весь час тислася до Ордина, провели час до ранку, спостерігаючи розвиток виверження й обмінюючись зауваженнями щодо нього й щодо загиблого товариша. Нікіфоров, подивившись деякий час, ліг спати.

Нарешті жахлива ніч скінчилася, зачервонів схід, ставало все світліше й світліше. Аннуїр розвела вогонь і почала варити чай. Ордин і Горюнов могли тепер роздивитися, що сталося з їхнім майданчиком уночі. Уся східна його частина зникла, і замість неї зяяло стрімким клином, зверненим вістрям униз, урвище обвалу. Останній, мабуть, відділився по тріщинах, які існували раніше, і поштовх землетрусу дав тільки імпульс, що подолав інерцію маси, яка й перекинулася частково на замет, частково у воду, розпавшись під час падіння на брили. У величезній вибоїні замету лід було вкрито чорним пилом, скалками й брилами; унизу, над водою, піднімався хаос брил. За ніч муть у воді осіла, і з висоти видно було дно; у бінокль можна було роздивитися його скрізь, але нічого, крім чорних брил, не було помітно. Вони поховали назавжди і людину, і всі досягнення експедиції.

Огляд вибоїни в заметі показав, що для того, щоб перебратися через неї, треба вирубати в льоду стрімкої стіни сходинки вниз і з іншого боку вгору.

— Ну, до обіду ми це виконаємо, — сказав Горюнов. — Обидві частини байдари спустимо на мотузці вниз і там затягнемо нагору. Давайте, поїмо — і до роботи!

На півночі улоговини виверження продовжувало розбурхуватися, оповите хмарами пари і диму, але виказуючи себе вибухами, від яких здригалася скеля майданчика. Завіса пари й диму приховувала від глядачів катастрофу. При денному світлі видно було, що ця завіса простяглася впоперек усієї улоговини. Раптом в одному місці, попереду цієї завіси, з’явився вогонь і почав швидко поширюватися в різні боки. У бінокль можна було побачити, що це горить смуга лісу.

— Здається, справи онкілонів безнадійні! — сказав Ордин. — Тепер ясно, що виверження почалося не в північному кінці улоговини, а в середній частині її, приблизно там, куди ми вчора доїжджали, тобто там, куди люди врятувалися від води. Можливо, воно захопило й усю північну частину.

Обидва повернулися до нарт; чай був готовий. Нікіфоров поніс собакам, прив’язаним у західному кутку майданчика, оберемок в’яленого м’яса — і раптом зупинився.

— Ідіть-но сюди! — крикнув він. — Тут щось не так!

Горюнов, Ордин і Аннуїр, які всілися вже коло чайника, скочили й побігли до казака. Він стояв біля тріщини завширшки з долоню, яка йшла через майданчик навскоси від заднього краю нічного відриву до західного кінця. Нарти й люди, знаходилися між цією тріщиною й зовнішнім краєм майданчика, собаки — з іншого боку.

— Учора цієї щілини не було, — сказав Нікіфоров.

— Ну, кепська справа! Підготовлений другий обвал, — заявив Горюнов.

— І досить ще одного добрячого підземного поштовху, щоб він завалився, — додав Ордин. — Його, очевидно, підпирає замет, інакше він звалився б ще вночі разом з нами.

— Мабуть, доведеться тікати звідси, як це не сумно! — промовив Горюнов. — Інакше ми опинимося там же, де лежить Костяков.

— Давайте перетягнемо речі за тріщину!

Сказано — зроблено. Усілися нарешті за сніданок, але весь час поглядали з тривогою на тріщину, що чорніла за три кроки від них, очікуючи, що от-от вона почне