Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

та знав, що робити це треба хутко. То був єдиний шанс знайти бодай щось, що пов’язувало Стерна з Нолою. Серце моє шалено калатало, коли я відчиняв навмання якісь двері, подумки благаючи, щоб у кімнатах нікого не було. Та скрізь панувала порожнеча; переді мною постала тільки низка розкішних покоїв. Величезні вікна виходили в чудовий парк. Прислухаючись до найменшого шереху, я шукав далі. Пхнув іще одні двері й опинився в маленькому кабінеті. Забіг досередини і заходився відчиняти шафи: всередині були теки, стоси документів. Те, що я встиг переглянути, було мені нецікаве. Я щось шукав, але що? Що в цьому домі, за тридцять років після тих подій, могло привернути мою увагу? Часу було обмаль: якщо я не повернувся за дві-три хвилини, покоївка піде мене шукати до вбиральні. Врешті я потрапив до ще одного коридору з однісінькими дверми. Про всяк випадок я відчинив їх: вони вели на простору веранду, приховану від нескромних поглядів густими хащами плюща. Там стояло декілька мольбертів з незакінченими картинами, на столі валялися пензлі. Мистецька робітня. На стіні висів цілий ряд досить непоганих полотен. Одне з них привернуло мою увагу: відразу впізнав висячий міст дорогою в Аврору, на березі моря. І тоді я збагнув, що на всіх картинах зображено Аврору. Ґранд-біч, центральна вулиця, навіть «Кларкс». Схожість була разюча. Скрізь стояв підпис «Л. К.» і дати, не пізніші 1975 року. І тоді я помітив ще одну, трохи більшу картину, що висіла у кутку; перед нею стояв фотель, і тільки її було підсвічено лампами. То був портрет молодої жінки. Видно було тільки верхню частину її грудей, та було зрозуміло, що вона гола. Я підійшов ближче; обличчя на портреті видалося мені знайомим. А ще за мить я з подивом зненацька зрозумів — то був портрет Ноли. То була вона, жодних сумнівів. Вражений, я зробив декілька світлин на мобільник і негайно вибіг із кімнати. Покоївка стояла коло входу. Я чемно попрощався з нею й мерщій накивав п’ятами, тремтячи і спливаючи потом.

*

За півгодини після того відкриття я вдерся до Ґегаловудового кабінету в Головному управлінні поліції штату. Він, звісно ж, розлютився: адже я подався до Стерна, нічого йому не сказавши.

— Ви нестерпний, письменнику! Просто нестерпний!

— Я тільки зазирнув до нього в гості, — буркнув я. — Подзвонив у двері, попросив прийняти, і він мене прийняв. Не бачу в цьому нічого поганого.

— Я ж вам сказав: зачекайте!

— А чого мені чекати, сержанте? Святого благословіння од вас? Чи щоб докази з неба впали? Ви тут ремствували, що не хочете з ним зв’язуватися, то я й почав діяти. Ви бідкаєтеся, а я дію. І погляньте, що я знайшов!

Я показав йому знімок у телефоні.

— Картина? — зневажливо запитав він.

— Погляньте добре.

— О господи… це ж наче…

— Нола, хто ж іще! В Елайджі Стерна висить портрет Ноли Келлерґан.

Я перекинув світлини Ґегаловудові електронною поштою, і він роздрукував їх крупним планом.

— Це Нола, нема чого казати, — підтвердив він, порівнявши їх зі світлинами, що зберігалися у справі.

Якість фото була кепська, та сумніватися не випадало.

— Отже, зв’язок між Стерном і Нолою справді існує, — сказав я. — Ненсі Геттевей каже, що Нола мала стосунки зі Стерном, а тепер я знаходжу Нолин портрет у нього в майстерні. Ага, я ще ж не все вам сказав: до 1976 року дім Гаррі належав Елайджі Стерну. Коли Нола зникла, фактичним власником був Стерн. Цікавий збіг, правда? Одне слово, вимагайте ордер і викликайте мотоциклістів: пора зробити у Стерна справжній обшук і взяти його під варту.

— Ордер на обшук? Ви геть з глузду з’їхали, бідолашний мій друже? На основі чого — ваших світлин? Вони незаконні! Вони нічого не варті: ви нишпорили в хаті без дозволу. Я безсилий. Щоб узятися до Стерна, треба щось інше, а він тим часом, звісно ж, позбудеться картини.

— Таж він не знає, що я її бачив. Я заговорив про Лютера Калеба, то він почав нервуватися. Сказав, що про Нолу заледве чув, а в самого висить її парсуна у напівголому вигляді. Не знаю, хто написав її, та в робітні є ще й інші, з підписом «Л. К.». Може, Лютер Калеб?

— Не подобається мені ця історія, письменнику. Якщо я візьмуся за Стерна і сяду в калюжу, мені гаплик.

— Знаю, сержанте.

— Побалакайте про Стерна з Гаррі. Спробуйте щось з’ясувати. А я поколупаюся в біографії цього Лютера Калеба. Нам потрібні надійні факти.

В автівці, дорогою з Головного управління поліції до в’язниці я почув по радіо, що книжки Гаррі Квеберта вилучено зі шкільної програми майже у всіх штатах. То був кінець: менше ніж за два тижні Гаррі втратив усе. Віднині він заборонений письменник, викладач без посади, людина, яку ненавидить уся країна. Хоч би як завершилося слідство і судовий процес, його ім’я назавжди заплямоване: тепер його творчість пов’язана з галасом довкола літа з Нолою, і жоден організатор культурних подій, уникаючи скандалу, не наважиться залучити Гаррі до програми. То був моральний електричний стілець. Найгірше було те, що Гаррі дуже чітко розумів ситуацію; ввійшовши до зали для побачень, він передовсім спитав:

— А якщо мене вб’ють?

— Ніхто вас не вб’є, Гаррі.

— А хіба я досі не вмер?

— Ні. Ви не вмерли! Ви великий Гаррі Квеберт! Пам’ятаєте про те, як важливо вміти падати? Головне не падіння, бо воно неминуче, головне — вміти підвестися. І ми підведемося.

— Ви чудовий хлопчина, Маркусе. Та дружба закриває вам правду. По суті, йдеться не про те, чи вбивав я Нолу, чи Дебору Купер, чи президента Кеннеді. Йдеться про мій зв’язок із тим дівчам, а цього вони мені не простять. А книжка? Лихий напоумив мене її написати!

Я повторив:

— Ми підведемося, ось побачите. Пам’ятаєте, як мені натовкли мордяку в Ловеллі, у тім сараї, де була підпільна боксерська зала? Я ніколи в житті так вдало не підводився.

Він силувано всміхнувся і запитав:

— А ви як? Були нові погрози?

— Скажу так: повертаючись до Гусячої бухти, я щоразу гадаю — а що ж іще на мене там чекає.

— Знайдіть того, хто це робить, Маркусе. Знайдіть і затопіть йому в пику. Мені нестерпна думка, що хтось вам погрожує.

— Не переймайтеся.

— А ваше розслідування?

— Та рухається потроху… Гаррі, я почав писати книжку.

— Чудово!

— Це книжка про вас. Я розповідаю про нас, про Берроуз. І про вашу історію з Нолою. Це книжка про кохання. Я вірю у вашу історію