Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

— Досить, Жозефе, я й так досить нещасний — не додавай.

— У яку халепу ти себе загнав, бідний мій Александре! — зауважив священник, якого глибоко засмутили страждання молодшого брата.

Александр рішуче підвівся, щоб іти.

— Я розповім Оленину історію татові й мамі. Вони більше не зможуть відмовлятися від зустрічі з нею, тепер, коли вона носить мою дитину! Їхнього нащадка!

— Не обманюй себе, наші батьки не стрибатимуть від радості, коли довідаються. Тобі буде важко переконати їх, що дитина, яку вона носить, насправді твоя. Олена заміжня. Для всіх її дитина від Петра Тефаняка.

Жозеф мав рацію. Лявальєри були приголомшені, дізнавшись новину.

— Як ти можеш бути таким наївним, дитино! — заголосила Імельда.

Вона категорично відмовилася слухати про митарства, пережиті цією українкою, яку вона ненавиділа, бо через неї її наймолодший тільки страждає.

— Ідеться про вашого внука, — захищався Александр.

Та його впевненість не переконала матір, яка вибухнула.

— Якщо я ще колись побачу, що ти вештаєшся біля табору Спіріт Лейк, — пригрозила вона, — то відразу відправлю до дядька в Монреаль продовжувати навчання, навіть у твоєму віці то буде непогано. Може, додасться розуму у твоїй порожній голові.

Потім, повернувшись до свого чоловіка, червона від злості, крикнула:

— Скажи хоч щось! Твого сина обкручує якась зайда, що намагається переконати його, що він батько її дитини. Добрий привід вислизнути з в’язниці, у якій вона знемагає!

— Мамо, — втрутився Александр, — то не Олена мені сказала, що я батько, я з нею не говорив. Я сам переконаний.

— Ще гірше! — вигукнула Імельда, здіймаючи руки до неба. — Чи ти здурів? Якщо вона нічого не вимагає, залиш її там, де вона є, і не втручайся у її життя.

— Вона нічого не сказала, бо не може зі мною зв’язатися. Я повинен поїхати побачити її...

— Усе, досить, — перебив його Едмон, — я почув достатньо! Твоя мати перебільшує, коли каже, що відправить тебе до дядька. Вона інколи забуває, що ти вже не в тому віці, щоб тебе так карати. Та якщо наполягатимеш, що тобі потрібно в Спіріт Лейк, то ризикуєш бути застреленим. Пам’ятаєш в’язня, який утік минулого червня? Його тіло перевезли на дрезині до Ля Сарр, на очах у всіх, щоб доставити в труні до Спіріт Лейку.

— Його вбили не солдати, я фермер, який думав, що то грабіжник, коли той хотів наблизитися до ферми.

— Бачиш, навіть цивільні спочатку роблять, потім вибачаються. Люди живуть у страху перед ворогом. У таборі солдати мають наказ стріляти в кожного, на кого думають, що той збирається втікати. Коли побачать, що ти вештаєшся біля колючого дроту, то можуть прийняти тебе за втікача.

— Тату...

— Я не жартую, хлопчику! Ти також наражаєшся на ризик бути затриманим, і я не знаю, які наслідки від того будуть. Сподіваюся, ти не забув, що сказав Борден минулої весни, що він може тебе заарештувати за звинуваченням у шпіонажі, якщо ти наблизишся до табору?

— Звичайно, я пам’ятаю, але воно видається мені смішним.

— Іде війна, хлопчику, не ризикуй втратити власну свободу. Твої справи не покращаться, якщо ти опинишся у в’язниці чи постанеш перед військовим трибуналом.

Александр погодився з батьком, та це йому не завадило замислитися над планом, як потрапити до Спіріт Лейку. Йому за всяку ціну потрібно зустрітися з Оленою, щоб заспокоїти її й сказати, як він радий, що вона завагітніла. Для нього та вагітність була передвісником їхнього щастя, потрібно тільки вибратися з тієї трясовини, яка їх затягує.

Одного січневого дня він доставив замовлення на десятий проїзд, а повернувшись додому, розпріг коней, завів до стайні й вислизнув у задні двері — вирішив ризикнути й піти до табору. Лісом треба було пройти всього п’ять миль, і погода сприяла цьому. Раптом йому зустрінуться вовки чи інші звірі, то він мав карабін. У нього не було ніякого плану. Коли підійде до Ліллієнвілля, намагатиметься побачити Олену чи Віталія, або ж переконається, що військову охорону довкола села посилено. Якщо існує хоч якась можливість зв’язатися з коханою, він має нею скористатися. Він довго чекав. Очікування від неї вісточку вже завдавало йому болю.

Він обійшов вокзал, бо знав, що батько змовився з мосьє Дюраном, що той повідомить його, як побачить Александра. Минувши перший поворот, упевнений, що його вже не побачить начальник станції, він пішов уздовж рейок. Десь за милю до табору зійшов із дороги й пішов лісом. По глибокому снігу йти було важко, навіть у снігоступах ноги грузнули. Просувався він повільно. Незабаром зрозумів, що геть зовсім не має витривалості мисливця, але йшов далі, бо хотів бачити Олену. Нарешті Александр дійшов до схованки, у якій вони кохалися в кінці вересня. Усе навкруж було занесено снігом, але він впізнав це місце по водоспаду, хоч той і був замерзлим. Здалеку почулися голоси військових і ритмічні удари сокир. Пройшовши ще трохи, він побачив село Ліллієнвілль. Його серце гулко калатало, а думки плуталися: що він думає тут робити? Шансів поговорити з Оленою майже не було, а він наражався на ризик будь-якої миті бути заарештованим. Але він хоча б відчував себе поряд із нею.

Коли, нарешті, він побачив село, то здивувався, що будинків не було видно — тільки димарі, з яких тягнулися довгі стовпи білого диму. Александр визначив, у якому з них жили Тефаняки. Йому ледве було видно верхній край вхідних дверей. Біля озера розкинувся табір, вмерзлий у сніжно-білу зиму. Озброєні солдати пильнували на вишках: вийти непоміченим із лісу було неможливо.

Він досить довго стояв ні місці, не рухаючись, дивився на дах будинку, під яким жила Олена, й хотів, щоб його думки долетіли до неї й заспокоїли її. «Життя безглузде, — думав він. — Минулої зими майже у цей самий час я був тут із Розен й Аранком, і ми бавилися в снігу. У мене навіть думки не виникало, що жінка, яку я кохаю і яка вагітна моєю дитиною, буде в цьому таборі. Якби ж то цього року мої індіанські друзі пішли на полювання вже після свят! Розен змогла б передати їй звісточку!»

Спустошений і з розбитим серцем він повернув назад. Без чиєїсь допомоги з табору зв’язатися з Оленою буде неможливо. Він вийшов на залізничну колію й пришвидшив крок, бо в січні дуже швидко сутеніло. Було чутно, як в далині виють вовки.

У цей самий час Олена стояла біля