Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

Тому замість лежати я одразу подався до Найди, аби розповісти про нашу перемогу в смертельній сутичці з лісовими зайдами.

А от на дядькові живого місця не було. Він ледве дихав. Йому бракувало сил навіть застогнати, коли Грициків тато віддирав бинти з його страшних ран і змащував їх чимось дуже бридким на запах. Сусіда підсунув під самісінький дядьків ніс велику миску з питвом та їдлом, проте навіть це не змусило того прийти до тями.

Прочумався дядько лише на третій день.

Він розплющив очі, повів ними по стінах і ледь чутно прогарчав:

— Де я?

— У нашій повітці, — відказав я. — Грициків татко лікує нас.

— Ага, — сказав дядько і знову заплющив очі.

Спав він аж до вечора, а коли прокинувся, то відразу поворушив носом і зауважив:

— Десь воно гарно пахне. Кудлатику, ти не знаєш, де саме?

— Та у вас же перед носом, — підказав я.

Повільно, мов сновида, дядько дотягся писком до миски й заходився хлебтати — спочатку ніби неохоче, а потім розійшовся так, що й язика не стало видно. Тоді у ситій знемозі відкинувся на підстилку, відхекався і сказав:

— Спасибі тобі, хлопче…

— За що? — здивувався я.

— За те, що врятував мене.

— Я? — отетерів я. — Ви, мабуть, жартуєте, дядьку?

— Нічого подібного. Ти там чогось завовтузився, і я виліз, аби поглянути, що та як.

— На мене теж вовк напав, — пояснив я.

— Та ну?! — не повірив дядько. — І ти, ще такий малий, відбився від нього?

— Якби не наша баба Маруська, то, може, й не відбився б, — зізнався я. — Я вже задихався, а вона раптом як зашипить, та як стрибоне йому межи очі! А я вгледів вовчу горлянку і вчепився в неї… А ви як врятувалися, дядьку?

— Мене нашийник спас, — пояснив він. — Розумієш, підбіг я до тину, аби дізнатися, що за шум зчинився у вашому дворі. І тут через нього стрибають прямо на мене двоє лісових зайд. Мабуть, гадали, що схоплять мене, мов горобчика. Але завдяки тобі я вже був готовий до всього. Тому не встигли вони й приземлитися, як я вчепився в горлянку найближчому з них…

Дядькові ще важко було говорити, і він на хвилю замовк. Помовчавши, повів далі:

— Ну от. Стискую я йому горлянку з усіх сил, а його вовчиця — хап мене за плече! Хоче, бачте, щоб я полишив її напарника і розвернувся до неї. Але ж і я не з лопуцька зроблений. Я теж розумів, що коли відвернуся від її напарника, то він прийде до тями, і тоді супроти двох мені вже не встояти. Отож вона шматує мене, мов якусь ганчірку, а я, знай, тільки сильніше стискую щелепи на горлянці її напарника. Ну, думаю, бодай одного з них точно порішу. І тут, на моє щастя, вона вчепилася мені в горлянку.

— В горлянку?! — жахнувся я. — Та це ж кінець!

— І вона теж так думала, — дядько розплився в широкій усмішці. — Але не знала, що на шиї в мене є ось це… — він повернув до мене шию, аби я розгледів на ній товстий шкіряний нашийник та ще й металеву пластину на ньому. — То вона вчепилася в нього, аж ікла їй заскреготіли. Тисне з усіх сил і ніяк не може збагнути, чого моя шия така непіддатлива? А тоді у вашому дворі засвітилося світло, і вона дременула в городи. Коли ж дивлюся, а мій здоровило вже непорушний…

Як ви гадаєте, кого ми побачили, як тільки дядькові дозволили переступити поріг повітки? Ну, звісно ж, панну Таксистку. Точніше, її цікавий писок, що визирав із-під воріт. Ми навіть привітатися не встигли, як писок щез, а за мить пронизливий вереск вже звіддалік оповіщав Воронівку, що з дядьком Бровком усе гаразд. Із цією звісткою панна чи не тричі оббігла село. І лише потому повернулася до нас, аби повідомити, що всі тільки те й роблять, що гомонять про нас. Мовляв, таких хоробрих собацюр у селі ще не було. І навряд чи ще колись будуть.

Проти того, що більше таких, як ми, вже не буде, я не заперечував. А от із тим, що до нас нікого не було, — згодитися я не міг. І дядько Бровко теж.

— Ну, це вже занадто, — зніяковіло прогарчав він, коли панна Таксистка подалася геть. — Бачили б вони нас, коли ми були козаками!

І не було, мабуть, жодного неприв’язаного собаки, який не прибіг би подивитися на нас. Але панні Таксистці й цього було замало, тому вона подалася до сусідніх сіл. І, мабуть, нарозказувала про нас такого, що привела за собою не менше десятка чужаків, аби й ті переконалися, що вона гавкає чистісіньку правду.

На другий ранок над нашою хатою закружляв орел. Він спустився так низько, що я міг розгледіти його страшний гачкуватий дзьоб.

— В степу і в лісі вдячні вам за те, що порішили тих зайд, — заклекотів він до баби Маруськи. — Тепер, кажуть, у нас знову запанують тиша і спокій.

— Але ж залишилася ще вовчиця, — нагадала баба.

— Та ні. Сьогодні зранку я бачив, як вона пошкутильгала на північ. Певно, ти і її встиг шарпонути? — звернувся він до дядька Бровка, який нашорошив вуха на цю розмову.

— Я? — здивувався той. — Утім, здається, щось таке було. Саме перед тим, як спалахнуло світло. Може, й справді кресонув їй по крижах.

А от хто мене найбільше здивував, то це Петько Макогін. Ми з Грициком саме поспішали до школи, коли він заступив нам дорогу перед самісінькою греблею.

Я подумав, що Петько знову взявся за старе і застережливо загарчав:

— Не підходь, бо зостанешся без штанів!

Проте в Петька на думці було інше.

— Привіт, — сказав він Грицикові, і голос у нього був зовсім не ворожий. Тоді тицьнув пальцем у мій бік і запитав: — Це правда, що він загриз вовка?

— Правда, — з гордістю за мене відказав Грицик. — Він…

Проте доказати Грицик не встиг, бо на нього з радісним галасом налетіли Сливка з Даньком, підхопили його під руки і ми всі подалися далі.

На закруті я озирнувся. Макогін усе ще стояв біля греблі й дивився в наш бік. Що в нього було на думці, не відаю. Проте мені чомусь здалося, що Петько був не проти, аби замиритися з нами.

На всяк випадок я залишився на перерву, аби пересвідчитись, так це чи ні. Виявилося, що я не помилився. На перервах ні сам Петько, ні його друг Козулька