Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

найтоншому папері. Ваня Фйодоров зробив нову оправу моїй кишеньковій записній книжці і в палітурки вклеїв усі копії Фогелевого винаходу, а потім ці палітурки довго-довго човгав по підлозі, спльовував на них, розтирав, поки нові палітурки стали видаватися за зовсім старі.

Я страшенно, смертельно ненавиджу війну, царську гнобительську владу, ненавиджу всією істотою, але я викрадаю цілком спокійно в однієї владущої банди і маю намір передати іншій — новоудосконалене знаряддя війни…

Розплутуйте, психологи, коли хочете, викриви людської душі!..

Надходив день, призначений нами на втечу. Я всіма силами намагався загітувати й моїх ближчих друзів — Симонію та Фйодорова — пристати до нашого гурту, але несподівано для мене вони виявили незрозумілу впертість:

— Я єщо жіть хочу, — сказав Ваня Фйодоров, я єщо у Ситіна мастєром буду.

Симонія, на мою пропозицію, спочатку ввесь загорівся гарячим бажанням пристати на втечу, але аргументація Вані на нього подіяла, як холодний душ.

— А єслі уб’ют?

І в очах йому замиготіла така жадоба жити, забігали такі страхопудні зайчики, що я відразу махнув на обох рукою, але ображати їх висловом того, що я про них думав, не хотів.

Призначеного дня і я, і всі три мої спільники вийшли з табору в шинелях у накидку, з розстебнутими хлястиками, бо під шинелями треба було непомітно для варти пронести свої солдатські торби.

Правда, моя торба була ще худа, як фараонська корова, бо товариш Смірнов гаряче божився вчора ввечорі, що три буханки хліба занесе мені на роботі до конторки, дасть, скільки я хочу, грошей, а за те, я маю неодмінно, прибувши благополучно «на родіну», заздалегіть звірившися про курс грошей, переслати цю його позику його жінці на Волгу, за точною адресою, що він її власноручно записав до моєї записної книжки. А в моїх спільників добре таки віддувалися горби на спинах — це мене надзвичайно тішило, бо хлопці, значить, зібрались.

Умова була така. Коли о дев’ятій увечорі просурмить сигнар на закінчення роботи (а тепер уже від недавна роботу кінчали о 9-й), вони, всі троє, заздалегідь залізши в цементовий тунель майбутнього водогону на території будівництва, де вони працювали, чекатимуть там годину, або й дві, поки всіх поженуть до табору і на місці роботи все заспокоїться. Тоді, плазуючи, вони перебираються через неглибоку канаву коло шляху на Гаймашкер і ховаються у високому кукурудзинні по той бік шляху, в заздалегідь обумовленому нами місці — он коло того грабка, що стоїть самотнім вартовим серед поля.

Мене мої хлопці мали замкнути на замок у нашій конторі, що ми завжди її самі замикали, — я вилажу через вікно так само о десятій годині, або пізніше, коли все-все втихомириться, і плазую, щоб не натрапити на вартового, через територію робіт, до того самого кукурудзиння.

Коли б ми якось випадково розминулися з якихось причин на початку, то вже ніяк не пізніше дванадцятої години вночі, неодмінно повинні бути коло грабка, і стороні, що перша туди приплазує, надається право тричі стиха свиснути, а через чверть години — тричі стукнути об стовбур грабка зламаною бадилиною кукурудзи…

Почалося з того, що «симпатичний» дядюшка Смірнов не дав мені ні трьох, ні двох, ні однієї буханки, ні, навіть, звичайної нашої денної порції хліба (а свою я ще ізвечера з’їв), так само, як не дав і обіцяних («хоч і десять крон!») грошей.

Він дуже сердечно мене зустрів, довго, відвернувшися, порпався в своєму товстелезному гамані, де я мимоволі загледів і російські, і австрійські чималі банкноти, і, нарешті, урочисто тикнув мені в руку… п’ятнадцять крайцарів (шість копійок) і поліз цілуватися на прощання.

Я людина з природи делікатна, рідко коли вибухаю гнівом, як ото проти тульського пригінчого чи нахабного Бема, і тут я тільки злісно кусаю підставлену мені шорстку морду дядюшки Смірнова так, що він зойкає, а я поспішаю попросити вибачення, заявивши, що це — від хвилювання… А коли до сліз «схвильований» дядя Смірнов одходить од мене далеченько, я шпурляю навздогінці йому в темряву ночі його п’ятнадцять крайцарів…

Коли надійшла дев’ята година, зо мною сердечно попрощалися мої спільники в роботі, при чому Іллюша по-справжньому сплакнув, а Ваня Фйодоров посилено просив написати до підприємства Ситіна в Москву, що він, Іван Фйодоров, живий і здоровий і сподівається благополучно вернутися «на староє мєсто».

Мене замкнули і пішли.

Мій любий товаришу Іллюшо! Я знаю, що це ти, перед тим, як вийти з нашої тісної конторки, якось незграбно заметушився коло моєї порожньої торби, сунув туди майже цілу свою денну порцію хліба (півфунта!), тільки двічі сам її надкусивши…

Чим, як і коли я віддячу тобі, дорогий мій?!

Я стою, причаївшися в куточку конторки, боюся визирнути в вікно, неначе тут мене хтось побачити зможе темної, аж чорної, осінньої ночі. Надворі йде дощ — дрібненький, густий, пронизливий. Коли шум його доходить до свідомости, робиться холодно, тіло починає тремтіти — це ж не від того, що я хвилююся, і вже ні в якому разі не від того, що боюся. Я ж вирішив давно, твердо і непохитно. Я ж усе продумав, до всього себе приготував… Це — холодна, непривітна ніч, це вона напружує мої нерви і примушує зуби дрібненько цокотати…

Сьогодні — одинадцяте жовтня. Вже скоро пів року, як я в неволі. Мене тягне до Рідного Краю, мені страшне повільне вмирання на гаймашкерській каторзі. Коли йти по сорок кілометрів на добу (а ми ж уміли ходити й по шістдесят на фронті), то вже через якийсь місяць я буду по той бік вогненної завіси, буду дихати неотруюваним безнастанними мадярськими матюками повітрям; за мою сміливу втечу мені дадуть відпустку з фронту, а поки кінчиться відпустка, кінчиться війна…

Геть, прокляті дрижаки! Міцно стискую зуби, буйна фантазія малює радісну зустріч із своїми, перед очима стає заплакана (сльозами радости) моя стара мати, серце б’ється частіше, нагрівається кров, я беру себе в руки, — вже не тремчу.

Ставлю поспіль наші три табуретки, простягаюся на них на всю довжину, підкладаю під голову мою порожню торбу, пильнуючи не дуже подушити Іллюшин подарунок, і спокійно, прислухаюся, як повз вікно конторки маршують, одбиваючи розхрістані такти натомленими ногами, тисячі моїх нещасних земляків.

Ось уже пройшло кілька хвилин після того, як прогупотіли останні ряди, як у чорному вночішньому повітрі пролунав останній роздратований вигук дозорця-мадяра «Індуй!», як за ним повис у повітрі майстерно закручений мадярський матюк і, нарешті, все стихає.

На гаймашкерській міській ратуші годинник одбиває пів годину.