Галлея Сандер-Лін - Тато для двійняток, Галлея Сандер-Лін

Коли в замку повернувся ключ, вона ледь не вдавилася. Залишалося сподіватися, що це Олена або на худий кінець Тамара Олексіївна (ключі від тренерської є у всього викладацького складу і членів адміністрації), проте двері відчинилися під впевненою рукою Гада, який зовсім не здивувався присутності Віолетти. Отже, спеціально чатував!

Прийшла запізніла думка, що треба було залишити ключ в замку і повернути по діагоналі, щоб уже напевно ніхто не зміг зайти. Хоча це загальна кімната, і прав її «приватизувати» у Віоли по суті немає. Більш того, саме з неї ведуть двері в тренерські душові. Може, Тимур взагалі помитися прийшов, а вона тут собі надумує? Втім, для фінального душу поки рано, попереду ще кілька занять.

– Ну нарешті, цілий тиждень за тобою ганяюся... – прорік Гаджиєв, підтверджуючи її найнеприємніші здогадки.

Віолетта, отямившись, схопилася зі стільця, скоріше заштовхала в рот останній шматочок пирога і припала до пляшечки з йогуртом, судорожно шукаючи шляхи відступу. Вихід перекривала атлетична фігура колишнього однокласника, залишалися тільки душові.

– Н-навіщо? – запитала Віола, щоб потягнути час.

– Поговорити... і не тільки... – його погляд опустився на її губи.

– А в коридорі не можна? – серце Віолетти понеслося галопом. – Обов'язково тут?

– Приємного, – кинув він без тіні глузування, яка була б цілком очікувана, витер краєчок її рота і облизав з пальця залишки йогурту, зовсім як Ярик нещодавно, а потім повільно нахилився.

У Віоли по спині мурашки побігли, щось гряде...

– Ти що робиш?

– Нічого особливого, просто хочу тебе поцілувати, – заявив він, ніби це була звичайнісінька річ на світі.

– Зовсім здурів?! – здивувалася від такого нахабства Віолетта і запустила в нього порожньою пластиковою пляшкою від йогурту. Казна-яка зброя, але все ж. – Та що на тебе найшло?

– Віоло, мені потрібно дещо перевірити... дуже потрібно... – він зробив крок до неї, відкинувши ногою пляшку, що впала на підлогу.

– Я тебе зараз знову чимось огрію! – войовничо заявила дівчина і схопила з найближчої полиці перше, що потрапило під руку, – кубок переможця. Нехай Гад тільки рипнеться – відхопить по кумполу своєю ж нагородою!

– Віолко... – пробурмотів він, ніби не почувши її попередню тираду.

Замкнутий простір кабінету давив, паніка тягнула до Віоли липкі щупальця, і тільки важкий кубок в руці допомагав підтримувати зв'язок з реальністю.

«Дихаємо, Віоло, дихаємо, тримаємо себе в руках!»

– Пішов геть, інакше я так заверещу, що всі учні збіжаться: знаю, що діти вже почали сходитися, – пригрозила вона.

– Дай хоча б обійму. Я повинен…

Що він там «повинен», Віолетті зараз було нахчати, тому що її рука з кубком ось-ось обрушиться йому на голову, якщо він не погасить цей божевільний блиск в очах.

– Якщо ти раптом забув, то я заміжня! – відсахнулася Віола, роблячи останню спробу обійтися без членоушкодження.

– Ти ж Ланіна не кохаєш, визнай це! – посуворішав Гаджиєв. – Не кохаєш же, я бачу! Чому за нього пішла, навіщо після випуску так поквапилася із заміжжям?

– А сам?! Ти теж одружений, і навіть дитинка є! – парирувала вона.

– Тут інше... – скривився він.

– І яке ж таке «інше»? Підліз до Олени по п'яні, вона завагітніла, а її тато потім одружитися змусив?!

Тимур змінився в обличчі, ніби його зачепили за живе:

– Дурниць не кажи.

– Що, вгадала? – чи то зраділа, то чи засмутилася Віолетта.

– Найкращий захист – це напад?! – Тимур, не відповівши на запитання, поставив у відповідь своє. – Хочеш дізнатися про моє особисте життя, щоб не розповідати про своє? Хоча що про нього говорити, все і так зрозуміло.

– Що там тобі зрозуміло?! – розлютилася Віола, яка чомусь була уражена його словами.

– Що нема між вами кохання! Вірніше, з твого боку немає, – вдарив він точно в ціль.

– З чого ти взагалі взяв, що я Яра не люблю?!

– У тебе очі не сяють, коли на нього дивишся. Немає в них того блиску і ласки, що повинні бути, немає спраги, пристрасті теж немає... Енергетика між вами зовсім не та, – Гаджиєв різав без ножа кожним словом. – Спокій, упевненість, звичка – цього так, вдосталь, навіть в надлишку, але решта... Невже тебе дійсно влаштовує такий шлюб?! Я взагалі дивуюся, як ви з Ланіним дітей завести примудрилися...

– Як все заводять, так і ми... – глитнувши, пробурмотіла вона.

– Е ні, казок мені тільки не розповідай! Я їх у школі вже наслухався і повірив, досі розплачуюсь.

– Як-кі ще казки?

– Такі, які всілякі казкарі розповідають! І адже я, дурень, думав, що все, ти заміжня, дитина буде, поїзд пішов... – він пройшовся по кабінету, запустивши руку у волосся, – А тепер розумію, що даремно втратив стільки часу... Треба було ще тоді прийти і в очі тобі подивитися, – зупинившись, Тимур так і вчинив, заглянув у її очі, наполегливо, прямо. – Ти з Ланіним через жалість? Із вдячності? Або... з примусу? – його погляд потемнів. – Він же тебе не... – і замовк. – Тільки не кажи мені про велике і чисте кохання, все одно не повірю!