Анджей Зем'янський - Солдати гріху, Анджей Зем'янський

Монахиня знизала плечима.

– Іноді до нього хтось навідується. В основному, члени сім'ї, можливо навіть друзі. Але все це протягом дня.

– Розумію. Тож треба йти туди вночі... – тихо зітхнув Барський. Він потягнувся, розправивши плечі. – Ну, це просто маленька проблема. Як ми туди потрапимо?

Сестра зробила безпорадний жест.

– Я не знаю ні лікарів, ні охоронців.

– Нам зайти як поліції? – спитав Марчін.

– Ні в якому разі, – обурилася та, але все одно не дуже серйозно. – Проте я маю контакти в досить далеких від цього світу сферах. Принаймні в певному сенсі.

– Не зрозумів?

– Ну... я можу привезти вам сутани або монашенське вбрання, – запропонувала вона, вже не приховуючи сміху. – Чому ви віддаєте перевагу? Я також можу надати вам папери з будь–якої парафії.

– О чорт.

– Чому? Це хороша ідея. Смертельно хворий, останній обряд серед ночі, священик, монахиня... – досить відверто кепкувала сестра Юстина.

– О, Пресвята Мати Божа, – випалила Потоцька, коли зрозуміла план Юстини потрапити до лікарні.

– Правильно, правильно. – схилила до неї голову черниця. – Нехай сестра попрактикується в професійному жаргоні.

Барський і Майхржак голосно розреготалися.

На жаль, хитромудрий план сестри Юстини ледь не провалився з самого початку. Виявилося, що ніхто як слід не знає ні латини, ні будь–якої молитви. Не кажучи вже про церковні обряди. Потоцька, дочка дипломата епохи ПНР, взагалі не практикувала релігії. Майхржак був декларованим атеїстом. Барський, сирота з дитячого будинку, був хрещений, миропомазаний та допущений до причастя. Але він виріс у соціалістичному дитбудинку. Але ж це був польський дитячий будинок, тому він прийняв усі таїнства. Однак, як казали в його епоху, він, як і Потоцька, також був непрактикуючим католиком і тому не мав жодного уявлення про релігійні ритуали.

На щастя, виявилося, що вони знали практикуючого католика, який щонеділі ходив на месу, постився, коли був відповідний час, і навіть служив у вівтарі в молодості. Цей хтось ледь в минулому не зробився кліриком, найбільшим шахраєм в комендатурі – сержант Макабра. Він був єдиною людиною, яка не заперечувала проти збору свідчень цим гріховним методом.

Увечері в автобусі, взятому з поліцейської стоянки, припаркованому перед військовим госпіталем на вулиці Вейгла, троє з них переодягнулися в священнослужителів. Майхржак мав прикривати їх та бути на атасі, тому залишився у цивільному.

– Холера, – вилаялася Потоцька, виходячи на вулицю. – Я виглядаю як ідіотка.

Макабра глянув на неї, хотів на мить щось сказати, але потім відмовився від цього.

– Ходімо, – глянув він на годинник. – Уже майже третя година, найкращий час.

Їх зупинили перед постом сторожі, але це не було справжньою перешкодою.

– Ксендзи... – прикусив язик охоронець, – духовні особи в якій справі?

– Останнє помазання, – байдуже сказав Макабра.

– А... ага. Але в такій кількості?

– Там вмирають наші воїни, поранені з Афганістану! Вони привезли якусь дивну хворобу...

Охоронець сковтнув слину.

– А ви? – наважився запитати він Майхржака.

– Я міністрант, – нахабно відповів поліцейський.

Вони легко подолали цю перешкоду. У самій палаті могло бути гірше. Інформації про лікаря, який сьогодні чергував, у поліцейських комп’ютерах було небагато. Щось там було, але загалом дрібниці, ледве тема для розмови. Більше дізналися про медсестру, яка сьогодні чергувала. Але ж, вони і уяви не мали, чи є у відділенні при хворих хтось ще.

На жаль, як завжди, ті, хто каркав, мали рацію. Коли Майхржак подзвонив у двері, за великим склом з’явився чоловік. Він не був лікарем. В силу речей, не був він і медсестрою.

– Слухаю пана ксьондза. – досить підозріло зиркнув він на Макабру.

– Ми прийшли провести обряд останнього помазання.

– Кому? У мене не було заяви.

Макабра з силою штовхнув двері, але інший чоловік відхилився, так що ті відкрилися навстіж. Він узяв чоловіка за плечі й наблизив його обличчя до свого.

– Слухайте мене уважно, – сказав він. – Ви збираєтеся заважати священику виконувати його служіння?

Чоловік у кліщах рук Макабри спробував повернути голову. Його налякав навіть не жахливий шрам на обличчі священика, а його штучне око. Правда полягала в тому, що коли Макабра втратив око, він, звичайно, міг отримати штучне в рамках своєї страховки. Але сержант не збирався вкладати собі в череп будь що. Він носив чорну пов'язку, поки під час операції з ліквідації контрабанди хірургічних аксесуарів не свиснув ока, яке нарешті йому підійшло. Однак друзі побоялися сказати йому, що він, швидше за все, вибрав жіноче око. Воно було настільки синім, неймовірно синім, подібну глибину кольору бачили лише в голлівудських фільмах. Однак око зіграло додаткову роль. Щоразу, коли Макабра наближався до когось і починав комусь погрожувати, вид жахливого шраму на його щоці, що контрастував з його прекрасним оком, зазвичай змушував людей непритомніти. Це особливо спрацювало тепер, коли сержант був у рясі. Напевно, тому, що всі бачили кілька фільмів про божевільних інквізиторів або серійних вбивць під виглядом священиків. І вважав за краще не перевіряти, чи написані ці сценарії на фактах.

– Ні… не зовсім», – затинаючись, промовив чоловік, намагаючись звільнитися від сталевої хватки.

– Так! – Макабра передав хлопця Майхржаку, який мав залишитися на стрьомі. А сержант, Барський і Потоцька рушили далі.

– Давайте перевіримо, яка це палата, – запропонував він.

Потоцька дістала маленький ліхтарик. Вона мовчки відчинила двері, заглянула всередину і так само мовчки відступила в коридор. Барський намагався зорієнтуватися в розкладі, вивішеному на стіні. Макабра перевіряв двері з іншого боку.

– Боже мій! – почули вони раптом приглушений крик. – Сатана!

Чоловіки кинулися в той бік. Прокляття! Пацієнтка, яка вийшла з палати, незважаючи на пізній час, і зустріла Потоцьку в рясі.

– Тсс... – спробувала врятувати ситуацію поліцейська.

– Але... – почала жінка.

Макабра першим підійшов до хворої.

– Донька моя, – він навіть вимовив це заспокійливим тоном, – це також наша сестра, католичка, як і ми, з Камеруну.

– З Камеруну? – Пацієнтка все ще вирячила очі. Мені здається, єдиною чорношкірою жінкою у рясі, яку вона коли–небудь бачила, була Вупі Голдберг.

– Так буває. Мене взяла польська місія – Потоцька пішла за жахливою брехнею, але це була помилка.

– Сестра дуже добре розмовляє польською. Абсолютно без акценту.

Пацієнтка була допитливою і в повній свідомості, незважаючи на