Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 19.2.

— Ти навіть не зв'яжеш мене? — награно здивувалася, пригнічуючи колючий клунок у горлі. — Щось зовсім на тебе не схоже, Дім… — гірко посміхнулася і відвела погляд на завішене вікно. Душу розривало від надміру суперечливих емоцій. Начебто ж моя сім'я завинила перед ним. Мій батько позбавив його усього. Але водночас він так легко повірив у мою причетність. Так легко вирішив, що я теж винна.

Діма залишив мою репліку без уваги. Важко зітхнув і поставив тацю на приліжкову тумбочку.

— Єгор заснув, — не в тему повідомив мені, від чого я інстинктивно обернулася до колишнього.

— Так рано?

— Набігався, награвся, — Діма знизав плечима, мовляв, нічого дивного. Трохи забарившись, він додав: — Ти виховала чудового сина.

— Ти так вважаєш? — я ніяково відвела очі на тацю, що стояв поруч. Золотистий бульйон з дрібно нарізаною зеленню… Слина інстинктивно наповнила мій рот, і я, не втримавшись, потягнулася до тарілки. — Вибач, але я дуже голодна, — пробелькотіла, так само не дивлячись на Діму. Я не знала, що ще казати і як поводитися. Відчувала образу, що роз'їдала мою душу на молекули. Але водночас... Як ніхто інший розуміла Діму.

— Я знаю, що вчинив жорстоко. І мені немає прощення, — колишній без дозволу присів поруч зі мною, від чого мої щоки вмить зайнялися рум'янцем. Стало занадто спекотно і зовсім ніяково. Ложка з бульйоном ганебно затремтіла, розхлюпавши на ковдру жирні краплі. Нюх вловив терпкий запах чоловічих парфумів, і я сама не помітила, як почала надто глибоко дихати, ніби проштовхуючи знайомий аромат у себе.

Та що це зі мною...

Здавалося, Діма нічого такого надприродного не казав і не робив, але кожне вимовлене ним слово, кожен жест, рух справляли на мене неймовірний по силі ефект. Я не контролювала себе. Думки скаженими тарганами стрибали у моїй голові, змушуючи ганебно мовчати.

Щоб зайняти себе чимось нейтральним, я відсторонено водила ложкою по тарілці. Набирала жовтий бульйон і виливала назад. Ну що я могла сказати?

«Не хвилюйся, Дімо, все гаразд. Я не гніваюся»? Я так не могла. Тому що я гнівалася. Страшенно гнівалася на нього. До гострого зубного болю я хотіла, щоб він вимолював прощення за скоєне.

— Ти ж знаєш, що у в'язниці роблять з ґвалтівниками? — несподівано запитав Діма, порушуючи важку тишу. — Нехай навіть з несправжніми. Такими як я.

Дрібне тремтіння пронизувало все тіло. Звісно ж я знала. З батьком-прокурором такі подробиці дізнаєшся мимоволі, як щось таке, що було цілком звичайним в нашому з Мірою дитинстві.

Я нерішуче підняла очі на Діму, проковтнула важкий клунок.

— Тебе теж…? — домовити питання не змогла, мене різко знудило. Тарілка з бульйоном негайно повернулася на тацю.

— На щастя, тільки лупцювали. Решту не встигли, — холодно відрізав колишній, пильно дивлячись в мої очі. Огидні кадри промайнули в моїй голові. Навіть не уявляю, що Діма там пережив.

— Мені допоміг випадок, — він продовжив свою розповідь, підсуваючись ближче до мене. — Після двох тижнів мого ув'язнення у тюрмі сталося замикання проводки. Багато людей задихнулися від їдкого диму. Не встигли вибратися. Мені пощастило. Я сам врятувався, і витягнув на свіже повітря свого співкамерника. Цеглину, — Діма сумно гмикнув. — В подяку за це він взяв мене під свій захист і допоміг вийти на свободу через шість місяців. Замість присуджених дванадцяти років, я просидів усього лише пів року.

— Тому він називає тебе Димом? — я вирішила трохи перевести тему, бо всередині все клекотіло від жаху.

— Так, — коротко кинув колишній. Його і без того важкий погляд став лячним, ніби він повернувся спогадами у минуле.

— Злато, послухай, — Діма знову підсунувся. Майже впритул до мене. Він обійняв моє обличчя долонями, змушуючи подивитися на нього.

Від такої інтимної близькості по тілу прокотився жар і всередині все так і затріпотіло. Серце гучно вистукувало барабанний дріб. Що зі мною відбувалося? Що за дивна реакція на нього? Напевно, це все винна та жахлива ніч.

Хоча, ні. Те, що я відчувала, не схоже на страх.

— Я три роки жив за правилами криміналу, — Діма відпустив моє обличчя та окреслив великим пальцем мої губи. — Мені довелося перейти на бік зла. І чинити жахливі речі. Тому що у мене не було іншого виходу. Тому що недовірливих прибирають першими, — сталевим голосом випалив він. — Або ти, або тебе. Так, я вчинив з тобою особливо жорстоко. Я жив помстою весь цей час і не думав головою. Не вислухав тебе. Не дав можливості нормально пояснити мені все. Вибач.

Він важко дихав, і здавалося, я чула, як голосно б'ється його серце. Чи це моє так оскаженіло гуркотіло в грудній клітці?

— Я... ем... Дімо, я не знаю, що сказати, чесно, — облизала пересохлі губи. — Все це неправильно. Я досі не можу повірити, що накоїв мій батько, — затнулася, змахуючи набіглі сльози. — Не можу повірити, що ми знову зустрілися, і що це все, — я рукою широко обвела кімнату, — що це все реально. І мені страшно. Страшно залишатися з тобою. Страшно за дітей...

Губи мої затремтіли, солоні краплі все ж зірвалися з вій.

Не встигла я оговтатися, як Діма підтягнув мене до себе і накрив мій рот поцілунком. Якимось ніжним і зовсім новим поцілунком, від якого моя свідомість відключилася. Все стало неважливим. Другорядним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍