вважають його справедливим. Не є ж ми такими, що не відаємо племени Йосифового, яке благословення сподобилося, бо отця свого кості святі через чотири роки з Єгипту в землю Хананейську принесло. Ми ж, сини благочестя, чи терпітимемо далі відсутність отця нашого, він же нас божественними законами у правовір'ї виховував? Самбо град цей царський, найпрекрасніший на землі, святого вождя і пастиря свого чесних бажає мощів, готовий берегти їх в себе благочесно. Хай возвеселиться знову невіста Церква через жениха свого і того, кого живим втратила, бо неправедна царська рука забрала, того в Господі спочиле тіло, велінням пастиролюбної цариці, хай обійме. Бачиш, о благочестива царице, народ, з тобою у правовір'ї примирений, спрагло бажає почути духом голос, хоч і померлого, пастиря свого. Коли хоч би тінь його, до себе принесену, побачить, одушевленим його вважатиме і, як живого, прийме, зберігатиме в себе, наче скарб найкоштовніший". З такими святішого патріярха Методія словами христолюбива цариця Теодора зразу погодилася: "Буде це, — казала, — і для душ наших корисно, і для імени нашого в останні часи почесно". Не зволікаючи, зразу святіший патріярх взяв пресвітерів і ченців і пішов на острів Проконнис, і йшло за ним багато люду. І, в монастир святого мученика Теодора прийшовши, відкрив гріб Никифора святого — і бачили всі чесне його тіло після дев'ятнадцяти років поховання свого ціле-цілісіньке, ані сліду тління не мало, пахощі випускало. Здійснивши всенічні співи і Божественну Літургію відправивши, Методій святий увійшов у гріб той і, обійнявши чесні мощі Никифора святого, сказав до нього, наче для живого: "О муже блаженнійший, що уподібнився святому ИоановіЗолотоустому, подібні-бо до нього підняв труди і перетерпів скорботи, як же він, так і ти, сміливим словом беззаконня викриваючи, вигнання неправедне підняв і ось уже понад тридцять літ то живий, то мертвий у вигнанні перебуваєш. Нині ж віддай себе нам, синам своїм, що полюбили тебе, і, відійшовши звідси, до себе повернися, щоб і нині, як же колись, народ, який любить тебе, з радістю тебе прийняв. Безбожний-бо цар, який беззаконно вигнав тебе з Церкви, прийняв кару, достойну за ділами своїми, — окаянно царство своє і життя втратив, нині ж благочестиві царі тобі, мертвому, наче живому, твою віддають Церкву, бо євангельські діти зі мною разом очистили її від єретичної скверни і зробили її такою, якою ти раніше своїми трудами прикрасив і залишив гарну й непорочну. Поглянь і побачиш зібраних своїх дітей, які з поближніх градів прийшли. Більше ж тих, які далеко, і твого до себе повернення спрагло бажають. їх же, наче осиротілих, не бажай сумних зневажити, перебуваючи далеко від них, нехай має град твій, наче найдорожчий дар, твої святі мощі. Ними ж прикрашений, більше возвеличиться і прославиться, аніж вінцем царським". Це промовивши, святіший патріярх Методій підняв із землі мощі святого і, в нову раку поклавши, взяв на плечі, з освяченим собором і з псалмоспівамивніс на корабель. І, піднявши вітрила, досягли скоро царського града. Благочестива ж цариця Теодора із сином Михаїлом, і всім синклітом, й освяченими особами, і весь люд зі свічками, і кадилами, і зі співами невимовною радістю і веселістю ликували, вийшли до пристані корабельної назустріч чесним святого Никифора, патріярха свого, мощам. Взявши їх, несли спершу до соборної святої Софії церкви, з якої ж колись вигнаний був. Відбулося ж те святих мощів повернення місяця березня в тринадцятий день, у той самий, в який раніше зловірний цар вигнав Никифора святого: в який-бо день вигнаний був — у такий і повернувся. Дійшов до вечора день повернення, і всенічна відправа у церкві святої Софії над чесними мощами соборно відбулася. Коли світало, несли мощі зі святої Софії до церкви святих апостолів і там поклали їх чесно, де ж і собор його відправляти встановили — на честь і на пам'ять ісповідника Христового Никифора святого, на славу ж Христа, Бога нашого, славленого з Отцем і Духом Святим навіки. Амінь.
У той самий день святому мученикові Олександрові у граді Пунді, що в Македонії, за царювання Максиміяна за Христа голову відтяли. І свята мучениця Христина в Персії, за Христа бита, померла.
Місяця березня в 14-й день
Житіє преподобного отця нашого Венедикта
Благословенний ім'ям і благодаттю Венедикт святий змалку розумом старий був, перевищуючи роки юности своєї вдачею мужа дорослого. Ані одному бажанню тілесному мирському не підкорив своєї душі, але в часи квітучої молодости своєї, коли міг вільно насолоджуватися світом, мав його за траву, що висохла з цвітом. Був же родом із Нурсійського (на заході) краю, а до Риму відданий на науку зовнішньої любомудрости. Бачачи багатьох, що були в училищах і викривленим шляхом за своїми пристрасними похотями ходили, повернув ногу свою звідти, боячись, що через мале навчання книжне згубить великий розум душі своєї і з поганими розбеститься, впаде весь у провалля гріха. Вийшов тоді з училища ненавчений мудрець і розумний невіглас, зневаживши зовнішню любомудрість, аби зберегти внутрішню цноту. Не лише училище покинув, але і превелике багатство своїх батьків, які вже відійшли з життя цього, і бажав чернечого чину й пустельного перебування. Пішла ж за ним одна старенька пані чесна, яка була годувальницею його, любила сповнені чеснот його звичаї. Коли він прийшов на місце одне, назване Ефіди, затримали його там знайомі з приязні, і перебував там при церкві Петра святого. Благоговійні ж мужі, духовну до блаженного юнака любов здобувши, у великому пошанівку його мали. Якось годувальниця його попросила в сусіда на короткий час ночви, щоб чистити пшеницю, і, поклавши їх на столі, кудись пішла. Випадково впали ночви зі столу, розкололися надвоє, і коли повернулася старенька й побачила посуд той розбитий, вельми була печальна і плакала, бо чужа та посудина була. Блаженний юнак, бачивши годувальницю свою, що над розбитими ночвами плакала, взяв обидві частини розбитого того посуду і, пішовши на осібне місце, кинувся на землю перед Богом — через годину з молитви встав і побачив посудину цілою, ані сліду розбиття на ній не було, і, нісши, віддав годувальниці своїй. Про це чудо розійшлася слава поміж людьми, що там жили, і, взявши ті ночви, люди повісили їх на стіні церкви при дверях, аби ті, що заходять, бачили їх на славу Бога, на хвалу ж богоугодному юнакові Венедиктові, який з юности своєї такої благодаті Божої сповнився. Він же, не терплячи пошанування людського і слави, пішов звідти потай від усіх і годувальницю
