Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

— Подружню? — перепитав чоловік здивовано. — Оце так! Це моя донька!

— Це твій батько? — запитав у дівчини Монтань.

— На жаль, так, пане.

— Звідки ви прибули?

— З Мангеттена, — відказав Джеррі.

Монтань перевірив їхні документи і знову звернувся до Дакоти.

— Чому ти бігла?

— Я тікала, пане поліціянте.

— Від чого?

— Від життя.

— Твій батько здійснював над тобою насильство?

— Я здійснював насильство?! — вигукнув Джеррі.

— Буду вдячний, якщо ви замовкнете, пане, — відтяв Монтань. — Я не з вами розмовляю.

Він відвів Дакоту набік і знову запитав про те саме. Дівчина заплакала.

— Ні, пане поліціянте, він і пальцем мене не торкнув, — сказала вона, хлипаючи.

— То чому ти в такому стані?

— Я вже рік така.

— Чому це?

— Ох, довго пояснювати.

Монтань не наполягав і відпустив їх.

— Ото робіть дітей! — вигукнув Джеррі, грюкнувши дверцятами своєї автівки, а потім рушив з місця й покинув майданчик. За кілька хвилин він уже заходив з Дакотою до готелю «Озерний», де забронював апартаменти. Службовці віднесли їхній багаж і влаштували їх у триста восьмому номері.

У сусідній номер, триста десятий, щойно прийшов Островскі. Він сидів на ліжку, тримаючи в руках портрет, де в рамці всміхалася молода жінка. То була Меґан Падалін. Він довго розглядав його, а потім прошепотів:

— Я знайду того, хто вчинив таке з тобою. Обіцяю.

І поцілував скло, яке їх розділяло.

У триста дванадцятому номері Аліса приймала ванну, а Стівен Берґдорф обмірковував ситуацію: історія обміну театральної вистави на свідчення в поліції була унікальна в історії культури. Інстинкт диктував йому лишитися ще на трохи в Орфеї. Не лише з журналістського азарту, а й тому, що йому здавалося, ніби кілька днів, які він пробуде тут, дадуть йому змогу врегулювати любовну історію з Алісою. Він вийшов на терасу, щоб зателефонувати своєму заступникові, Скіпові Налану.

— Я залишуся тут на кілька днів, щоб написати про справу століття, — пояснив він Скіпові, а потім розповів про подію, де щойно був присутній. — Колишній шеф поліції став театральним постановником і представлятиме свою п’єсу на фестивалі, а за те обіцяє розкрити таємницю вбивства двадцятирічної давнини, яке всі вважали розкритим. Я зроблю репортаж із місця події, цей випуск із рук видиратимуть, наш наклад зросте утричі.

— То бери собі стільки часу, скільки буде треба, — відказав Скіп. — Гадаєш, це серйозно?

— Чи це серйозно? Ти навіть не уявляєш, що це таке. Це бомба.

Потім зателефонував своїй дружині, Трейсі, й сказав, що його не буде кілька днів, пояснивши це так само, як і Скіпові хвилину тому. Помовчавши, Трейсі врешті занепокоєно спитала:

— Стівене, що відбувається?

— Я ж тобі щойно пояснив, тут ставитимуть чудернацьку п’єсу. Унікальна нагода для часопису, бо ти ж знаєш, що наш наклад дуже упав.

— Ні, — відказала вона, — я про інше: що з тобою коїться? Щось у тебе негаразд, я це добре бачу. Ти вже не той, що був раніше. До речі, телефонували з банку, кажуть, на твоєму рахунку заборгованість.

— На моєму рахунку? — мало не вдавився він.

— Авжеж, на твоєму банківському рахунку, — повторила вона.

Надто вже спокійна була, не знала, що і родинний рахунок порожнісінький. Та він розумів, що незабаром дружина дізнається й про це. Берґдорф спробував себе опанувати.

— Так, знаю, мені теж про це казали. Це якась помилка. Все буде гаразд.

— Роби те, що тобі там треба в тій Орфеї. Сподіваюся, потім усе піде ліпше.

— Авжеж, Трейсі, обіцяю.

Він скінчив розмову. Та п’єса наче з неба йому впала: він зможе спокійно владнати все з Алісою. Надто вже грубо поводився з нею. Це погано, бо не можна такі речі вирішувати в автомобілі. Він матиме час усе їй пояснити, і вона зрозуміє. Зрештою, нема чого її вбивати. Все владнається.

Стівен Берґдорф

У травні 2013 року ми з Алісою провели в Орфеї чудові вихідні, що надихнули мене написати хвалебну статтю для «Огляду» з назвою «Найменший з-поміж великих фестивалів», у якій я запрошував читачів завітати в містечко.

У серпні я покинув Алісу, щоб відбути традиційні родинні вакації в тій убогій халупі коло озера Чамплейн. Три години їхав туди, раз у раз застрягаючи в корках, з галасливими дітлахами в машині й дружиною, що була в кепському гуморі, щоб, увійшовши в дім, побачити, що туди залізла через димар білка і тепер валялася в кутку. Небагато збитків там вона накоїла, погризла ніжки стільців та телевізійні кабелі, нагидила на килим і врешті здохла від голоду у вітальні. Дохлятиною смерділо так, що в хаті не можна було дихнути.

Наші вакації розпочалися з того, що три години ми прибирали в хаті.

— Може, ліпше було б поїхати до міста, принаймні там почуваєшся найкраще! — сварилася моя дружина, відмиваючи той клятий запаскуджений килим.

Вона й досі гнівалася на мене за ті вихідні в Орфеї. Я вже почав було думати, чи вона чогось не підозрює. Хоч я й казав був собі, що ладен розлучитися з нею задля Аліси, та мене влаштовувала така ситуація: я був з Алісою й не переймався всіма тими клятими проблемами, що їх передбачало розлучення. Часом мені спадало на думку, що я боягуз. Та, зрештою, як і всі чоловіки. Господь дав нам яйця, бо в нас їх не було.

Ті вакації були для мене пеклом. Мені бракувало Аліси.

Щодня йшов я на тривалі прогулянки пішки, щоб усамітнитися й зателефонувати Алісі. Прямував у ліс і за чверть години зупинявся. Сідав на пеньку, обличчям до річки, набирав її номер і щоразу балакав з нею цілу годину. Може, й довше, але мусив повертатися до тієї халупи над озером, бо неможливо було вдавати, наче я гуляю понад півтори години.

На щастя, терміновий виклик із редакції дав мені нагоду дістатися автобусом до Нью-Йорка без родини. Я міг цілу ніч пробути з Алісою. Ту ніч я провів у неї. Ми повечеряли піцою в ліжку і чотири рази покохалися. Урешті вона заснула. Була майже північ. Мені захотілося пити, і я вийшов з кімнати у футболці й у трусах, щоб набрати води в кухні. І віч-на-віч зіткнувся зі співмешканкою Аліси, в якій із жахом упізнав одну