Джуліан Патрік Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

«Медузи» біля берегів Мавританії. Шукачі розуміли, що скарбів годі сподіватися — вони тільки й добули, що кілька мідних цвяхів з корпусу фрегата та зо дві гармати. Але все одно подалися туди, шукали і знайшли.

На що ще здатна любов? Якщо ми маємо її рекламувати на продаж, то добре відзначити, що з неї починається громадянська мужність. Не можна любити людину без підкріпленого уявою співчуття, без погляду на світ очима іншого. Не можна бути гарним коханцем, митцем чи політиком без цієї здатності (таким-сяким можна, але ви мене зрозуміли). Покажіть мені тиранів, які були гарними коханцями. Під чим не маю на увазі «які багато, активно трахались» — усім відомо, що влада є великим афродизіаком (і антиафродизіаком теж). Навіть наш демократичний герой Кеннеді обробляв жінок, як працівник за конвеєром фарбує корпуси машин.

Час від часу спалахує дискусія протягом останніх тисячоліть вимирання пуританства — як пов’язані сексуальна ортодоксальність і вияви влади? Якщо президент час від часу скаче в гречку, то чи втрачає він право керувати нами? Якщо слуга суспільства зраджує свою дружину, то чи ймовірніше зрадить він і свій електорат? Як на мене, то я радше буду підданцем зрадливця й серцеїда, ніж твердого прихильника целібату чи людини, що у вірності своєму подружжю замкнулась у футлярі. Як у злочинців є своя спеціалізація, так і політики-корупціонери зазвичай спеціалізуються на корупції, сексуально нестримані особи — на походах наліво, хабарники — на хабарях. Отже, значно розумніше обирати на поважні посади подружньо невірних людей, замість того щоб не допускати їх до громадської активності. Я не стверджую, що ми повинні їм усе пробачити, — навпаки, потрібно роздувати їхнє почуття провини. Приручивши цю корисну емоцію, ми обмежимо їхні гріхи еротичною сферою, на противагу чому їхнє керівництво буде послідовним. Така от у мене теорія.

У Великій Британії, де більшість політиків — чоловіки, у Консервативній партії існує традиція брати інтерв’ю в дружин потенційних кандидатів. Звісно, це принизлива ситуація — дружину «перевіряють на вошивість» місцеві члени партії. (Чи вона психічно нормальна? Чи морально стійка? Чи правильного кольору? Чи розумної думки про світ? Чи вона повія? Чи фотогенічна? Чи можна її випускати на люди для покращення результатів голосування?) Цим дружинам, які з обов’язку, заспокійливо-нудно, конкурують між собою, ставлять багато запитань, і дружини урочисто присягають щодо ставлення до ядерної зброї й непорушності родини. Але ніхто не питає їх про найважливіше: чи ваш чоловік вас кохає? Це питання слід розуміти правильно — воно не суто практичне (чи ваш шлюб вільний від скандалів?) і не сентиментальне — це питання важливе для того, аби знати, чи годиться такий кандидат представляти інтереси інших людей. Воно являє собою перевірку на вміння співчувати іншим і ставити себе на їхнє місце.

Щодо любові нам слід бути точними. Певне, бажаєте описів? Які в неї ноги, груди, губи, колір волосся? (Що ж, вибачайте.) Ні, точне ставлення до кохання — це прислухання до серця, його пульсації, його певності, його правди, його сили — і його недосконалості. Після смерті наше серце стане пірамідою (яка завжди була одним із чудес світу); але навіть за життя серце не таке, як його малюють.

Покладіть поряд серце і мозок — побачите різницю. Мозок акуратний, поділений на сегменти, має такі дві чіткі половинки, які нам уявляються в серці, а воно їх не має. З мозком мати справу можна, гадаєте ви — це орган-приймач, він прагне сприйняття. Мозок справляє враження розумно влаштованого. Звісно, він складний, з усіма цими зморшками, складками, заглибинами й кишенями, він подібний до корала, так що замислюєшся — а може, він непомітно рухається весь час, поступово приростає. Мозок має свої секрети, хоча об’єднаними зусиллями криптоаналітиків, будівників лабіринтів і хірургів їх, певне, можна розкрити. Так, з мозком можна мати справу, він розумно влаштований. А от у серці, людському серці, на жаль, ні хріна не розібрати.

Любов антимеханістична, антиматеріалістична, і саме тому й погана любов насправді теж хороша. Від неї ми засмучуємось, але вона нагадує нам, що механічний і матеріальний бік життя не всесильні. Релігія стала тут занудно-буденною, там безнадійно шаленою, десь просто суто діловою — духовність плутають із благодійністю. Мистецтво, набравшись певності через занепад релігії, проголошує свою трансцендентність (і воно триває, триває! мистецтво перемагає смерть!), але проголошене доступне не всім, а там, де доступне, воно не завжди радує чи надихає. Тож і релігія, і мистецтво мають поступитися місцем любові. Вона дає нам і людську подобу, і містицизм. Ми завдяки їй більші за себе самих.

Звичайно, матеріалісти ставлять любов, кохання під сумнів — вони ставлять під сумнів усе. Кохання зводиться до феромонів, стверджують вони. Оце калатання серця, чіткість зору, наснага, моральна певність, піднесення, громадянська мужність, жаркий шепіт «я тебе кохаю» — спричинені ледь чутним запахом, який видає один партнер і підсвідомо відчуває інший. Ми просто збільшена версія тих жучків, які б’ються головою в коробці від постукування олівця. Чи ми з цим згодні? Що ж, на мить погодьмося, тим вищою буде перемога любові. Із чого зроблена скрипка? З дерев’яних дощечок і шматків кишківника вівці. Чи така конструкція принижує музику, робить її банальною? Навпаки, ще більше звеличує й підносить музику.

І я не кажу, що кохання вас ощасливить, — цього я аж ніяк не прагну сказати. Уже якщо я в чомусь переконаний, то в тому, що воно зробить вас нещасними: або одразу, якщо шлях вам закриє непоєднуваність, або пізніше, коли довга робота шашелі дасться взнаки і розсиплеться єпископський трон. Але ви можете в цьому не сумніватись — і все одно покладати на кохання єдину надію.

Любов — наша єдина надія, навіть якщо вона нас підведе і тому що вона нас підведе. Чи втрачаю я точність? Я просто шукаю правильне порівняння. Любов і істина — так, це головний зв’язок. Ми всі знаємо: об’єктивна істина недосяжна; якщо стається якась подія, то перед нами виникає ціла низка суб’єктивних правд, до яких ми доступаємося, відтак перетворюючи фабуляцію на історію, на такий собі божественний погляд на «дійсну» ситуацію. Ця божественна версія — вигадка. Мила, неймовірна вигадка, така, як середньовічні картини, на яких Страсті Христові показані всі одночасно на різних ділянках. Але навіть знаючи це, нам усе одно слід вірити, що об’єктивна істина досяжна; чи, може, треба вірити, що вона досяжна на 99 відсотків; чи, якщо це нам не вдається, то принаймні треба вірити, що 43 відсотки об’єктивної істини кращі за 41 відсоток. Ми