Френк Херберт - Єретики Дюни

— Кумедним? Ні, та мені пригадався Ґурні. Скажи, башаре, його ви теж повернули з мертвих?

— Наскільки я знаю, ні, — відповів Теґ.

— Ах, то був співучий чоловік, — промовив Дункан. — Міг тебе вбити, співаючи, а при тому не помилитися в жодній ноті.

Усе ще зберігаючи крижану манеру, Люцілла прокоментувала:

— Ми в Бене Ґессерит навчилися уникати музики. Вона викликає надмір емоцій, а ті стають причиною сум’яття. Пам’ятеемоцій, звичайно.

Це мало змусити його до благоговіння, нагадавши про всі Інші Пам’яті та сили Бене Ґессерит, але Дункан лише голос­ніше засміявся.

— Який сором, — сказав він. — Ви так багато втрачаєте з життя.

І почав наспівувати давній рефрен Галлека:

— Згадайте, друзі, воїнів, що полягли навік…

Та його думки вирували деінде, збагачені новим смаком цих відроджених хвилин, і він знову відчув гострий дотик чогось потужного, що й досі залишалося похованим у ньому. Хай що б це було, воно було насиллям і стосувалося Люцілли, імпринтерки. У своїй уяві він бачив її мертвою, а її тіло залитим кров’ю.

***

Люди завжди мріють про щось більше, ніж безпосередня радість чи глибше почуття, зване щастям. Це одна з таємниць, завдяки яким ми втілюємо наші задуми в життя. Припускається, що це «щось більше» посилює владу над людьми, які не можуть його назвати, до того ж (і це найчастіше) не здогадуються про його існування. Більшість людей реагує на такі приховані сили підсвідомо. Отож досить лише викликати це вирахуване «щось більше» до життя, визначити його та надати форми — і люди підуть за ним.

Таємниці лідерства Бене Ґессерит

Одраде та Шіана йшли оброслою бур’янами дорогою повз склад прянощів, а мовчазний Вафф випереджав їх кроків на двадцять. Усі вони мали на собі нові пустельні накидки і блискучі дистикости. Крізь вічка сірої нуль-пласкляної огорожі, що оббігала дворище складу поруч із ними, виглядали пучки трави й коробочки бавовнику. Дивлячись на ці коробочки, Одраде думала про них як про життя, що намагається пробитися, попри людське втручання.

Позаду них смажилися під сонцем раннього пополудня зведені з блоків будівлі, що виросли довкола Дар-ес-Балята. Коли Одраде надто швидко вдихала, гаряче сухе повітря пекло їй горлянку. В голові у неї паморочилося, всередині немов точилася війна. Мучила спрага. Йшла, наче балансуючи на краю прірви. Ситуація, яку вона створила з наказу Тарази, щомиті могла вибухнути.

Яке це все ламке!

Балансували три сили. Вони насправді не підтримували одна одну, але були пов’язані мотивами, що могли миттєво змінитися і повалити весь союз. Військовики, послані Таразою, не заспокоювали Одраде. Де Бурзмалі? Як на те пішло, де гхола? Мав би вже тут бути. Чого їй наказано призупинити дії?

Сьогоднішня вилазка точно призупинить дії! Хоч Тараза дала на неї благословення, Одраде вважала, що подорож до пустелі, де мешкають черви, може призвести до вічної зупинки. Та ще й Вафф. Знайдуться шматочки, які він міг би підібрати, якщо виживе?

Попри найкращі ліки Сестринства, які мали прискорити процес зростання кісток, Вафф казав, що руки й досі болять у місцях, де Одраде їх перебила. Не скаржився, просто сповіщав інформацію. Здавалося, що він схвалює їхній крихкий альянс, навіть ту його модифікацію, яку внесла ракіанська священнича кліка. Без сумніву, Ваффа заспокоювало те, що один із його лицеплясів зайняв лаву Преосвященника під личиною Туека. Тлейлаксу гучно вимагав від Бене Ґессерит «розплідних матерів», під цим претекстом відмовляючись виконувати свою частину угоди.

— Це лише невелика затримка, доки Сестринство перегляне нову умову, — пояснювала Одраде. — Тим часом…

Сьогодні настало «тим часом».

Одраде відігнала побоювання та почала входити в настрій цієї пригоди. Її чарувала поведінка Ваффа, особливо його реакція на зустріч із Шіаною: помітний острах і чимале благоговіння.

Служниця його Пророка.

Одраде скоса глянула на дівчинку, що слухняно йшла поруч із нею. Ось справжній важіль, що має надати цим подіям обрису згідно із задумом Бене Ґессерит.

Прорив Сестринства в реальність, приховану за поведінкою тлейлаксу, наповнював Одраде піднесенням. Фанатична «істинна віра» Ваффа набувала форми з кожною його новою відповіддю. Відчувала, що їй поталанило вивчати релігійні налаштування Пана тлейлаксу. Навіть скрегіт піску під Ваффовими ногами виявляв поведінку, яку її навчили розпізнавати.

«Ми мали б здогадатися, — думала Одраде. — Маніпуляції нашої власної Міссіонарії Протектіви повинні були підказати нам, як це зробили тлейлаксу. Трималися разом, блокуючи всі вторгнення ззовні, упродовж усіх цих тяжкоплинних тисячоліть».

Вони, схоже, не скопіювали структуру Бене Ґессерит. А яка ж інша сила могла вчинити щось таке? Це була релігія. Велика Віра!

«Хіба що тлейлаксу використовують свою систему гхол як різновид безсмертя».

Тараза може мати рацію. Перевтілені Пани тлейлаксу не були такими, як Превелебні Матері. Без Інших Пам’ятей, лише власні спогади. Але наскільки тривалі!

«Як це збуджує!»

Одраде глянула вперед, на Ваффову спину. Тяжкоплинність. Це, здавалося, прийшло до нього як природна риса. Вона згадала, як він назвав Шіану. «Аляма». Ще одна змога зазирнути у Велику Віру Ваффа, цього разу лінгвістичного характеру, що підтверджує здогади. Це слово означає «Благословенна». Тлейлаксу зберегли древню мову не лише живою, а й незмінною.

Чи знав Вафф, що на це спроможні тільки могутні сили, такі як релігії?

«Ми дісталися коріння твоєї одержимості, Ваффе! Вона не надто відрізняється від дечого, створеного нами самими. Знаємо, як маніпулювати такими речами для власної мети».

У свідомості Одраде палало Таразине повідомлення: «План тлейлаксу прозорий: возвеличення. Людський Усесвіт мусить бути перетворений на тлейлаксанський Усесвіт. Вони не можуть сподіватися здобути таку мету без допомоги Розсіяння. Отже…»

Годі було заперечити міркування Матері Настоятельки. З цим погодилася навіть опозиція, та глибока схизма, що загрожувала Сестринству розколом. Та думка про людські маси в Розсіянні, їхню чисельність, що наростала по експоненті, викликала в Одраде почуття розпачу.

«Нас так мало порівняно з ними».

Шіана схилилася, підняла камінець. Якусь мить придивлялася до нього, а тоді метнула в огорожу поруч із ними. Камінець пролетів крізь вічка, не торкаючись сітки.

Одраде зібралася з силами, щоб міцніше себе опанувати. Звуки їхніх кроків по надмах піску, що засипав цю маловживану дорогу, зненацька здалися надто гучними. При кінці цієї вузької дороги, за двісті чи й менше кроків перед ними, лежала крута гребля, що вела через кільцевий канат і захисний рів довкола Дар-ес-Балята.

— Я роблю, що ти наказала, Мати, — заговорила Шіана. — Та й досі не знаю навіщо.

«Бо це тигель, в якому ми випробовуємо Ваффа, а за його посередництвом переформовуємо тлейлаксу!»

— Це демонстрація, — промовила Одраде.

Це була правда. Не вся правда, але достатня її частина.

Шіана йшла, опустивши голову й пильно дивлячись, куди ступає. «Вона завжди так підходила до свого Шайтана? — міркувала Одраде. — Обдумано та відсторонено?»

Одраде почула над собою тихе лопотіння. Це летіли сторожові орнітоптери. Трималися на відстані, але багато очей стежило за цією демонстрацією.

— Я затанцюю, —