Френк Херберт - Єретики Дюни

Метання та вирування свідомості повністю заполонили його зсередини.

Теґові інструктори казали: «Він накладе гхолівські фільтри на догхолівські спогади. Частина його первісних спогадів наплине відразу, наче повінь. Інші повертатимуться повільніше. Але вони не зіллються, доки він не згадає миті своєї смерті». Беллонда виклала Теґу подробиці цього фатального моменту.

— Сардаукари, — прошепотів Дункан. Озирнувся довкола, пробіг очима по Харконненівських символах, яких повно було в не-кулі. — Імператорські штурмові війська, перевдягнені в Харконненівські мундири. Якими ж ненависними мали бути їм ті мундири!

Теґ мовчки дивився.

— Вони мене вбили, — промовив Дункан. Це було цілковито спокійне, беземоційне твердження, і тому від нього ще дужче обсипало морозом. Тілом Дункана пробігло сильне тремтіння, тоді припинилося. — Їх було не менш як дюжина в тому маленькому приміщенні. — Він прямо глянув на Теґа. — Один із них розрубав мене, як м’ясний тесак. Розполовинив мені голову. — Він завагався, його горло конвульсивно сковтувало. Не зводив погляду з Теґа. — Я виграв для Пола достатньо часу для втечі?

«Відповідай на всі його питання правдиво».

— Він утік.

Вони дісталися миті випробування. Звідки тлейлаксу взяли клітини Айдаго? Тести Сестринства підтвердили їхню оригінальність, та зоставалися підозри. Тлейлаксу вклали у цього гхолу щось своє. Його спогади можуть виявитися цінною вказівкою.

— Але Харконнени… — розпочав Дункан. Тут його спогади Твердині зчепилися з первісними. — О так! О так! — Ним струснув шалений сміх. Послав давно мертвому барону Владіміру ревіння на знак перемоги. — Я відплатив тобі, бароне! Відплатив за всіх, кого ти знищив!

— Пам’ятаєш Твердиню і те, чого ми тебе навчали? — спитав Теґ.

На чолі Дункана з’явилися глибокі зморшки здивування. Емоційний біль змагався в ньому з фізичним. Кивнув у відповідь на Теґове питання. Було два життя: одне відгороджене аксолотлевими резервуарами, а друге… друге… Дункан почувався неповним. Щось усередині нього зоставалося придушеним. Пробудження не завершилося. Він сердито глянув на Теґа. Що ще? Теґ був жорстоким. Це необхідна жорстокість? Саме так слід відновлювати гхолу?

— Я… — Дункан хитав головою з боку в бік, наче велика поранена тварина перед мисливцем.

— Маєш усі свої спогади? — наполягав Теґ.

— Усі? О так. Пам’ятаю Гамму, коли вона була Ґ’єді Прайм, — насичена, просякнута кров’ю пекельна діра Імперії! Та справді, башаре. Я був твоїм сумлінним учнем. Командир полку! — Він знову засміявся, відкинувши голову назад. Дивно доросла поза для цього юного тіла.

Теґа раптом охопило розслаблення, що принесло глибоке задоволення, куди глибше, ніж просто полегша. Усе відбулося так, як йому казали.

— Ти мене ненавидиш? — спитав він.

— Ненавиджу? Хіба ж я не казав, що буду тобі вдячним?

Зненацька Дункан здійняв руки і глянув на них. Перевів погляд униз, на своє юначе тіло. Пробурмотів:

— Яка спокуса, — опустив руки, зосередився на Теґовому обличчі, прослідковуючи ідентичні риси.

— Атріди, — сказав він. — Прокляття, які ви всі схожі!

— Не всі, — відповів Теґ.

— Я не про зовнішній вигляд, башаре. — Його очі розосере­дилися. — Я питав про свій вік. — Настала довга тиша, тоді: — Підземні боги! Скільки часу минуло!

Теґ промовив те, що значилося в інструкціях:

— Сестринство тебе потребує.

— У цьому незрілому тілі? Що я маю зробити?

— Я справді не знаю, Дункане. Тіло дозріє, і думаю, що Превелебна Мати пояснить тобі все.

— Люцілла?

Дункан несподівано глянув угору, на оздоблену стелю, тоді перевів погляд на нішу та бароковий годинник. Згадав, що дістався сюди з Теґом і Люціллою. Це місце було таким самим, але й іншим.

— Харконнени, — прошепотів він. — Знаєш, скількох із моєї сім’ї Харконнени катували і вбили?

— Одна з Таразиних архівісток передала мені звіт.

— Звіт? Думаєш, це можна передати словами?

— Ні. Але це все, що я можу відповісти на твоє питання.

— Прокляття, башаре! Чого ви, Атріди, завжди мусите бути такими правдомовними й чесними?

— Думаю, це в нас природжене.

— Так і є. — Це був голос Люцілли, він долинув з-за Теґа.

Теґ не обернувся. Що вона чула? Чи довго там була?

Люцілла стала поруч із Теґом, але її увага була зосере­джена на Дунканові.

— Бачу, ти зробив це, Майлсе.

— Це буквальні розпорядження Тарази.

— Ти виявився дуже хитрим, Майлсе, — зауважила вона. — Куди хитрішим, ніж я здогадувалася. Твою матір слід було суворо покарати за те, чого вона тебе навчила.

— Ах, Люцілла-спокусниця, — промовив Дункан. Глянув на Теґа, знову зосередився на Люціллі. — Так, тепер можу відповісти на своє друге питання — що вона мала зі мною зробити.

— Вони звуться імпринтерками, — сказав Теґ.

— Майлсе, — заговорила Люцілла, — якщо ти ускладнив моє завдання настільки, що я не зможу виконати віддані мені накази, то я спечу тебе на рожні.

Її голос був таким беземоційним, що Теґа пройняло дрижанням. Знав, що ця погроза метафорична, але її наслідки цілком реальні.

— Каральна учта, — прокоментував Дункан. — Як мило!

Теґ звернувся до Дункана:

— Дункане, у тому, що ми з тобою зробили, немає нічого романтичного. Я допомагав Бене Ґессерит не в одному завданні, яке змушувало мене почуватися брудним, та ніколи не почувався бруднішим, ніж зараз.

— Тихо, — наказала Люцілла. У цій команді була вся сила Голосу.

Теґ дозволив цьому наказові пропливти крізь нього і витекти назовні, як навчала його мати, тоді заговорив:

— Ті з нас, хто по-справжньому вірний Сестринству, мають єдину турботу: виживання Бене Ґессерит. Не виживання певної особистості, а самого Сестринства. Обмани, ошуканства — усе це порожні слова, якщо йдеться про виживання Сестринства.

— Прокляття твоїй матері, Майлсе! — Насправді Люцілла зробила йому комплімент, не стримавши своєї люті.

Дункан глянув на Люціллу. Ким вона була? Люцілла? Відчув, що його спогади розворушилися самі собою. Люцілла була іншою особою… геть іншою, а все ж… фрагменти й часточки були такими ж. Її голос. Її риси. Зненацька він знову побачив жіноче обличчя, що з’явилося йому колись на стіні Твердині.

«Дункане, мій любий Дункане».

Сльози потекли Дункану з очей. Його рідна мати — ще одна жертва Харконненів. Катована… і хтозна, що ще? «Любий Дункан» ніколи більше її не побачив.

— Боги, хотів би я мати одного з них, щоб убити просто зараз, — простогнав Дункан.

Знову зосередився на Люціллі. Через сльози її риси розпливлися, і це полегшило порівняння. Обличчя Люцілли злилося з обличчям леді Джессіки, коханої Лето Атріда. Дункан глянув на Теґа, тоді знову на Люціллу. Змахнув цим порухом сльози з очей. Обличчя зі спогадів розчинилися в обличчі справжньої Люцілли, що стояла перед ним. Схожа… та не та сама. І ніколи такою не буде.

Імпринтерка.

Він розгадав, що це означає. Чисте шаленство Дункана Айдаго здійнялося в ньому.

— Це моє дитя хочеш ти мати у своєму лоні, імпринтерко? Знаю, що вас недаремно називають матерями.

Холодним голосом Люцілла відповіла:

— Поговоримо про це іншим разом.

— Поговоримо про це в належному місці, — промовив Дункан. — Можливо, я заспіваю тобі пісню. Не так добре, як зробив би це старий Ґурні Галлек, але досить добре, щоб приготувати нас до постільних розваг.

— Ти вважаєш