Френк Херберт - Єретики Дюни

напруженого мовчання, Теґ глянув на Дункана. Так схоже на Дункана: потай обходити Твердиню, шпигувати, шукати відомостей. А зараз він діяв так само, тримаючись своєї пам’ятесхеми. Не усвідомлював, що й далі шпигує і шукає… але на інший лад.

— Не думаю, що вона мала вбити мене, — сказав Дункан. — Та ви знаєте, що вона мала робити, бо ви їй заважали. — Дункан гримнув кулаком об стіл. — Відповідайте, бодай ви прокляті!

Ах, повний відчай!

— Можу сказати лише таке: те, що вона збирається зробити, суперечить моїм наказам. Сама Тараза веліла мені зміцнити тебе й захистити від кривди.

— Та ви сказали, що мій вишкіл мав… мав прогалини.

— Це необхідно. Так зробили, щоб підготувати тебе до повернення первісної пам’яті.

— Що я маю зробити?

— Ти вже знаєш.

— Кажу вам, не знаю! Прошу, навчіть мене!

— Ти робиш багато того, чого тебе не вчили. Хіба я вчив тебе непослуху?

— Прошу, допоможіть мені! — Це був розпачливий лемент.

Теґ змусив себе до холодної відстороненості.

— А що, по-твоєму, я роблю, бодай йому біс?

Дункан стиснув обидва кулаки і грюкнув ними об стіл, аж затанцювала його чашка. Глянув на Теґа. Зненацька на обличчі Дункана з’явився дивний вираз — щось чіпке в очах.

— Хто ти? — прошепотів Дункан.

Ключове питання!

Теґів голос наче шмагнув батогом беззахисну жертву.

— Як гадаєш, хто я?

Вираз абсолютного розпачу викривив риси Дункана. Йому насилу вдалося вистогнати:

— Ти… ти…

— Дункане! Припини ці дурниці! — Теґ стрімко схопився на ноги та глянув униз із вдаваною люттю.

— Ти…

Теґова правиця вистрелила швидкою дугою. Відкрита долоня ляснула Дункана по щоці.

— Як ти смієш не підкорятися мені? — Рвонулася ліва рука, черговий ляпас. — Як ти смієш?

Дункан відреагував так блискавично, що Теґа наче вдарило струмом. Яка швидкість! Хоча Дунканова атака складалася з різних елементів, вони злилися в один неперервний потік: стрибок угору, обидві ноги на кріслі, розгойдування крісла, використання цього руху для рубаного удару правою рукою вниз по вразливих плечових нервах Теґа.

Керуючись завченим інстинктом, Теґ відстрибнув убік і змахнув лівою ногою над столом, цілячись Дунканові в промежину. Влучив, але йому не вдалося уникнути відплати. Основою долоні Дункан завдав удару по маховій нозі Теґа. Нога як задерев’яніла.

Дункан розтягся на столі. Попри те, що копняк відібрав у нього владу над власним тілом, він намагався відповзти назад. Теґ сперся лівою рукою об стіл, а правою рубнув Дункана по основі хребта, по зв’язці, навмисне ослабленій вправами кількох останніх днів.

Паралізований болем, що прошив його тіло, Дункан застогнав. Хтось інший уже лежав би нерухомо та зойкав, проте Дункан лише застогнав і продовжив атаку, намагаючись ухопити Теґа.

Теґ, безжальний з миттєвої необхідності, завдавав своїй жертві дедалі більшого болю, спершу впевнившись, що під час найбільшої муки Дункан бачить обличчя напасника.

«Дивись йому в очі», — перестерігали інструкції. А Беллонда, підкріплюючи цю процедуру, попереджала: «Його очі дивитимуться крізь тебе, але він назве тебе Лето».

Значно пізніше Теґові складно було згадати всі деталі свого послуху процедурі пробудження. Він знав, що діяв згідно з коман­дами, але його пам’ять відступила, давши тілові волю виконувати накази. На подив, ця підступна пам’ять ухопилася за інший акт непослуху: Кербольський Бунт. Він досяг тоді середнього віку, але був уже башаром із грізною репутацією. Одягнув свій найкращий однострій без медалей (це був тонкий натяк) і постав у палючій полуденній спеці на зораному битвою Кербольському полі. Повністю беззбройний, загородив дорогу бунтівникам, що сунули на нього.

Багато бунтівників завдячувало йому життям. Більшість із них колись служила йому з найглибшою вірністю. Але тепер їх охопив насильницький непослух. Теґова присутність на їхньому шляху казала напасникам: «Не носитиму медалей, які розповідають, що я вчинив для вас, коли ми були товаришами. Не покажу нічим, що я один із вас. Маю лише однострій, з якого видно, що я й досі башар. Убийте мене, якщо так далеко зайде ваш непослух».

Тоді більшість напасників кинула зброю і пішла вперед, частина їхніх командирів схилила коліна перед своїм давнім башаром, а він запротестував: «Ви ніколи не мусили кланятися мені чи ставати навколішки! Ваші нові лідери навчили вас поганих звичаїв».

Пізніше сказав бунтівникам, що вважає справедливими деякі їхні скарги. На Керболі були недобрі зловживання. Але й перестеріг їх: «Однією з найнебезпечніших речей у Всесвіті є невігласи зі справжньою причиною для скарг. Та куди небезпечнішим є поінформоване й інтелігентне суспільство з причиною для скарг. Не можете й уявити собі злодіянь, на які спроможний мстивий розум. Тиран здавався б доброзичливим батьком порівняно з тим, що ви ледь не накоїли!»

Це, звичайно, було правдою, але в контексті Бене Ґессерит, і не надто допомагало зробити з Дунканом Айдаго те, що було наказано: завдати психічної та фізичної муки майже беззахисній жертві.

Найлегше було згадати вираз Дунканових очей. Вони не змінювали фокуса, а дивилися Теґові просто в обличчя, навіть у мить фінального пронизливого крику.

— Прокляття, Лето! Що ти робиш?

«Він назвав мене Лето».

Теґ, кульгаючи, відступив на два кроки. По лівій нозі наче повзли мурашки, вона боліла в місці удару Дункана. Теґ зрозумів, що ледь дихає і що його резерви вичерпані. Був надто старим для подібних зусиль, а через те, що зробив щойно, почувався брудним. Але процедура пробудження була міцно закарбована в його свідомості. Знав, що колись гхол пробуджували, вдаючись до підсвідомого кондиціонування — змушували вбити того, кого вони любили. Психіка гхоли, розтрощена й змушена до повторного об’єднання, назавжди зоставалася пошрамованою. Ця нова техніка залишала шрами на людині, що вела процес.

Повільно, переборюючи лемент мускулів і нервів, приголом­шених мукою, Дункан відсунувся назад, сповз зі стола і став, спершись на крісло, тремтячи і вдивляючись у Теґа.

Теґові інструкції наказували: «Мусиш стояти дуже тихо. Не рухайся. Хай надивиться на тебе вдосталь».

Теґ стояв непорушно, як його проінструктовано. Спогад про Кербольський Бунт покинув його думки: він знав, що зробив тоді і що тепер. На якийсь лад, ці два часи були схожими. Він не казав тоді бунтівникам абсолютних істин (якщо такі існують); досить було повернути їх назад до загорожі. Біль та його передбачувані наслідки: «Це все для твого ж блага».

Чи справді є благом те, що вони зробили з цим гхолою Дунканом Айдаго?

Теґ намагався здогадатися, що діється зараз у Дункановій свідомості. Йому виклали все, що було відомо про ці хвилини, та він бачив, що словами це не передати. В очах і обличчі Дункана читалися численні ознаки внутрішнього сум’яття — потворне викривлення губ і щік, погляд, спрямований то в один бік, то в інший.

Повільно, ніжно у своїй повільності, обличчя Дункана розслабилося. Його тіло постійно здригалося. Відчував пульсування власного тіла як щось відокремлене, муку та пронизливий біль, пережиті кимось іншим. Та він був тут, у цій теперішній миті — хай чим би це було й коли. Зненацька він почувся не на своєму місці в цьому тілі. Воно надто молоде, не пасує до його передгхолівського існування.