Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

себе викривачів злочинів радянських. З огляду на їхню індоктринацію, німці бачили певну логіку в тому, що застали на двічі окупованих землях. Логіка ця напозір підтверджувала те, що їх навчили бачити: радянську злочинність, начебто очолену євреями і заради євреїв. Радянські злочини допомогли німецьким членам СС, поліцаям і солдатам виправдати для себе ту політику, до здійснення якої їх невдовзі покликано: вбивства єврейських жінок і дітей. Та за всієї значущості тюремних розстрілів для місцевого населення, що потерпало від радянських злочинів, для нацистських очільників ці розстріли стали радше каталізатором, аніж причиною.

У липні 1941 року Гімлер прагнув показати своєму володареві Птлеру, що розуміє темніший бік націонал-соціалізму і готовий втілювати політику абсолютно безжальну. Підвладні йому СС та поліція змагалися за владу в нових східних колоніях із військовою та Цивільною окупаційною владою. Крім цього, Гімлер витримував і особисту конкуренцію за прихильність Гітлера з Ґерінгом, чиї експансіоністські економічні плани в плині війни втратили довіру. Гімлер спромігся продемонструвати, що розстрілювати простіше, ніж морити голодом, депортувати і поневолювати. Гімлерові повноваження як комісара Райху із зміцнення німецькости поширювалися лише на завойовану Польщу, а не Радянський Союз. Тим не менш, із поширенням німецьких військ на довоєнну територію Радянського Союзу Гімлер поводився так, ніби мав владу й тут. Становище голови поліції та СС Гімлер використав, щоб розпочати політику расової переміни, здійснення якої вимагало смертельного насильства[400].

У липні 1941 року Гімлер особисто мандрував західними землями Радянського Союзу, щоб донести нову лінію: єврейських жінок і дітей слід убивати разом із чоловіками. Розташовані тут війська відреагували негайно. Айнзацгрупа С, що прийшла в Україну слідом за армійською групою «Південь», розпочала масові розстріли євреїв не так швидко, як айнзацгрупа А (Балтійські держави) і В (Вільнюс та Білорусь). Але вже в серпні-вересні за закликом Гімлера айнзацгрупа С вбила близько 60 тисяч євреїв. Загинули вони в організованих розстрілах, а не погромах; 21 липня айнзацкоманда 5 айнзацгрупи С навіть скаржилася, що погром, який розпочали місцеві українці й німецькі солдати, заважає їм розстрілювати уманських євреїв. Та за наступні два дні айнзацкоманда 5 таки розстріляла близько 1400 уманських євреїв (залишивши низку жінок, яким потім наказано взяти надгробки з єврейського кладовища й використати їх для будівництва дороги). Натомість айнзацкоманда 6, схоже, не вбивала жінок і дітей, аж доки особисту інспекцію їй не влаштував Гімлер[401].

Убивство жінок і дітей було психологічним бар’єром, що його Гімлер зруйнував. Поки айнзацгрупи вбивали, як правило, лише чоловіків, Гімлер надіслав загони Waffen-SS (бойові війська СС) винищувати цілі спільноти разом із жінками й дітьми. 17 липня 1941 року Гітлер наказав Гімлерові «умиротворити» окуповані землі. Через два дні Гімлер відправив у заболочене Полісся (район між Україною та Білоруссю) Кінну бригаду СС, віддавши їм прямий наказ розстрілювати єврейських чоловіків, а жінок зганяти в болота. Свої вказівки Гімлер зодягнув у мову партизанської війни. Але 1 серпня командувач Кінної бригади розтлумачував: «Живим не має залишитися жоден єврей чоловічої статі; у селах не має залишитися жодної сім’ї». У Waffen-SS швидко зрозуміли наміри Гімлера й заходилися поширювати його послання. На 13 серпня вбито 13 788 єврейських чоловіків, жінок і дітей. На допомогу айнзацгрупам і поліційним силам в Україні Гімлер також відіслав Першу піхотну бригаду СС. Впродовж 1941 року з’єднання Waffen-CC вбили понад 50 тисяч євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа[402].

Гімлер запевнив айнзацгрупам достатнє підкріплення, щоб ті могли вбивати всіх знайдених євреїв. Починаючи від серпня 1941 року для вбивчих акцій надавали 12 батальйонів Поліції порядку. Частини Поліції порядку мали розташовуватися на території захопленого Радянського Союзу. Оскільки військова кампанія просувалася повільніше, ніж задумано, то в окупованих тилових зонах чисельність їхня була більшою за плановану. В серпні кількість солдат на схід від лінії Молотова-Рібентропа, що могли здійснювати масові вбивства, досягла 20 тисяч. Гімлер на той час затвердив уже і так поширену практику вербування поліцаїв з місцевого населення для допомоги в розстрілах. Литовці, латвійці та естонці брали участь у розстрілах майже від самого їх початку. На кінець 1941 року в частини місцевої поліції набрано також десятки тисяч українців, білорусів, росіян і татарів. Найбажанішими новобранцями стали етнічні німці з Радянського Союзу. Вони відігравали значну роль у вбивстві євреїв. Разом із Поліцією порядку і місцевими новобранцями солдатів для знищення єврейського населення окупованого Радянського Союзу було достатньо[403].

Гімлер прийняв ініціативу, керував убивствами і організував примусову бюрократію. Як людина, що тішилася довірою Гітлера, Гімлер міг на свій розсуд організовувати поліційні установи. Установу Вищих очільників СС і поліції він поширив на окупований Радянський Союз. У самій Німеччині ця інституція була лише черговим прошарком адміністрації. На сході вона стала втіленням Гімлерового прагнення — його особистим представницьким органом, підставовою ланкою спрощеної бюрократії примусової поліційної влади. По одному вищому очільникові СС та поліції призначено для груп армій «Північ», «Центр» та «Південь», а четвертого готували для наступу на Кавказ. Теоретично ці люди підпорядковувалися цивільній окупаційній владі (райхскомісаріат Остланд на півночі, райхскомісаріат Україна на півдні), що її встановлено у вересні 1941 року. Насправді вищі очільники СС та поліції були підзвітні Гімлерові. Вони розуміли, що вбивство євреїв узгоджується з його бажаннями. У Блетчлі Парку, де британці розкодовували німецькі послання, стало зрозуміло, що вищі очільники СС та поліції «провадять між собою своєрідне змагання за вищий «рахунок»[404].

У кінці серпня 1941 року злагодженість німецьких військ продемонстрував масовий розстріл євреїв у місті Кам’янець-Подільському на південному заході України. Тут сама війна створила проблему єврейських біженців.

Німецькій союзниці Угорщині дозволено анексувати підкарпатську Русь, далекосхідний район Чехословаччини. Замість того, щоб надати місцевим євреям регіону угорське громадянство, Угорщина виселила «бездержавних» євреїв на схід, в окуповану німцями Україну. Приплив євреїв у підконтрольну німцям територію напружив обмежені ресурси. Ініціативу перебрав на себе Фрідріх Єкельн, вищий очільник СС та поліції у цьому районі. Ймовірно, на такий крок він зважився для того, щоб на зустрічі з Гімлером 12 серпня доповісти тому про успіх. Єкельн особисто прилетів для залагодження справи. Німці вибрали місцину за межами Кам’янця-Подільського і зігнали туди єврейських вигнанців разом із місцевими євреями. Цих людей розстріляв 320-й батальйон поліції порядку разом із особистою штабною ротою Єкельна. За чотири дні, від 26 по 29 серпня, тут убито близько 23 600 євреїв. Про цю кількість Єкельн по радіо повідомив Гімлерові. Це була найбільша бійня зі здійснених німцями на