Гжендович - Відтепер я – твій меч, Гжендович

Безглузда розмова могла продовжуватися ще довго, якби не доповіли, що прибули жерці. Поки священики дісталися палацу, Кирит встиг передумати всяке, зокрема й найгірший варіант: прибули до душі. Ні, вони, звичайно, у будь-якому разі прибули до нього, тільки ось з якими вістями найвище посольство? Не інакше як голову знімати. Ось і відповідь, чому Наставник не відповідав на листи. Поки процесія йшла галереєю до зали, кожен їхній крок відгукувався у серці жерця тривогою. Він не боявся покарання, та й не вірив, що для взяття його під варту відправили б сім вищих сановників Ордену.

— Славиться твоє ім'я в Таридових скрижалях, благочестивий Кирит, — промовив посланник Наставника, ледь увійшов до зали. Він мовчки пройшов повз царедворців, не вшанував навіть кивком правителя. Жреці, що слідували за ним, мовчали, опустивши погляд до підлоги. Серце Кирита здригнулося. Він уже точно знав причину, через яку Наставник замовк. І побоювався припустити, з якого питання завітало таке високе посольство. Знав, але відмовлявся вірити. Стрічки на волоссі прийшли були відсутні. Сиві пасма вільно спадали по спинах старців. Єдиний знак жалоби дозволений священикам.

— Світлого дня, тату. Я не помилюся, якщо припустимо, що Наставник нас покинув? — Кирит ледве впорався з голосом, щоб той не тремтів. Новий Наставник, отже, нова посада. Як не крути, але місце Верховного Мадерека — великий куш і більша довіра. Напевно, на цю посаду прийде новий ставленик.

— Не помилитеся, батьку. І ми до вас із останнім посланням від нього. Вибачте великодушно, але з заповітом уже ознайомилися, але коли ви в ньому згадуєтеся, то прочитайте самі, — жрець простягнув сувій Кириту. Той пробіг поглядом рядками. У міру прочитання його брови здивовано повзли вгору.

"... наступником же своїм призначаю благочестивого отця Кирита, оскільки цей розум повинен бути на службі Бога, а не мирських правителів..."

Кирит відірвав погляд від пергаменту. Жерці схилилися у низькому поклоні. Немов за помахом руки, перед спадкоємцем посту Наставника Ордену виявилася скринька, єдиним вмістом якої була застібка-амулет. Золотий. Глава Ордену знак. Тихий шепіт пробіг рядами присутніх у залі. Символ дізнались усі.

— Отче, ви приймете владу чи призначите наступника замість себе? – обережно поцікавився посол.

- Прийму, від такого не відмовляються, - Кирит розправив плечі. Беззвучний грім струсонув стіни палацу, коли новий Наставник озирнувся на імператора, що мовчав досі.

— Церемонія висвячення відбудеться після вашого прибуття до Храму. Але з цього моменту ваші накази виконуються неухильно, Наставнику, — жрець ще раз вклонився, відстебнув срібний амулет з плаща Кирита, змінивши на золотий.

— Це добре, що мої накази виконуються з цієї хвилини. Мадерек з'явився шанс вижити, — Кирит не зводив погляду з імператора.

— Ти… не посмієш! — раптом заверещав той.

- Посмію. Нескладний!

- Наставник? — звичайно ж, посол зрозумів, що новий Наставник щойно одним словом обезголовив Мадерек, відмовивши імператору в праві бути і називатися таким.

— Намісником призначається візир. І так буде доти, доки я не вирішу питання зі справжнім спадкоємцем, не тільки близьким по крові покійному Нагірієзу, але й опікується благом держави, — сказав Кирит.

— Але ж ви впевнені? Використовувати право скидання зараз? - Жрець не вгавав. Звичайно ж, Наставники мали право позбавляти правителів. Але єдиний раз за все життя.

- Більш за. З рештою я розберуся без таких радикальних заходів, — відповів Кирит і кожен із присутніх зрозумів — на чолі Ордену виявилася не тільки розумна, а й вельми жорстка людина. Адже вважалося, що він більше дипломат.

Ворота Мадри відчинилися, міст опустився. У полуденному світлі пустельного сонця до табору сидеріан наближався один-єдиний чоловік, одягнений у біле. Золотий амулет виблискував у променях, змушуючи воїнів розступатися, пропускаючи священика до короля. Ніхто не рушив у бік столиці — сама присутність Наставника означала перемир'я у будь-якій битві.

— Це твій виграш у цій війні, Садаре, — Кирит кинув невеликий мішок під ноги королю, що вийшов.

- І що там? — поцікавився Садар, проте особливої ​​запопадливості не виявив. Його найбільше займав сам Кирит, що піднявся до недосяжного.

- Голова Максура. Він скинутий і страчений. За заподіяну імперії шкоду. Сподіваюся, ти задовольнишся та відступиш, — продовжив жрець.

— Чому маю відступити?

— Це прохання Ордену. Я не віддам тобі Мадерек у такій війні, — Кирит дивився прямо. Жодна рисочка на обличчі не здригнулася.

— Я не згоден, — викарбував Садар.

— Мадерек стане твоїм данником, поверне Нешуа. На більше не розраховувай. Не варто сваритися зі мною зараз, я надто злий, — жрець понизив голос майже до шепоту.

- Гаразд. Приїдь у гості, коли станеш добрим, — зітхнув король. Не той випадок, щоби сперечатися. Він розвернувся до Азіта і скомандував: — Згорнути табір. Вирушаємо додому.

Розділ тридцять четвертий

— Жартівник ти, Садаре, щодо свого сина.

— То мій же, тут уже не підкопаєшся.

Сідерім, рік 2587

Після повернення з Мадерека Садар розпустив військо по будинках на побівку, залишивши лише прикордонні гарнізони. Рагард сидів притихлий, південна ж імперія зализувала наслідки недовгого правління Максура, оговтаючись від страху голодної смерті. Знову потекли каравани із зерном у пустельні міста, безперешкодно перетинаючи повернене Сидеріму князівство Нешуа. Такий очікуваний спокій зійшов на землі Таридата, дозволяючи увійти в мирне русло. Роки потекли повільно, але тим самим непомітно. Не встиг король озирнутися, як син уже з весіллям поспішає, мовляв, дорослий зовсім став.

— Мовчав би, дорослий, вісімнадцять. А про наречену ти подумав? Зовсім дитина ще, — втрутилася королева.

— Уже хто б казав, — невдоволено пирхнув Ердар, натякаючи на вік матінки, коли та під вінець пішла.

— А й справді, чого відтягувати? — зненацька став на бік сина Садар. — Час спокійний. Нехай буде свято.

Він увійшов у місто в розпал весілля спадкоємця і рагардської принцеси. З цієї нагоди прибув навіть літній Ратимірк. Все ж таки єдина онука, не рівна година, якщо спадкоємець так і не сподобиться на сина, то відійде імперія принцесі Ельгії. І це розумів не тільки північний імператор, а й Садар… і той, хто увійшов у відчинені з нагоди урочистості брами столиці Сідеріма. Він був пішою, кінь тримав у поводі, спокійно відміряючи шлях до королівського палацу. Городяни, що веселилися, ледве побачивши гостя, розступалися, шанобливо кланялися. Біле, як сніг, волосся зливалося з одягом, лише сильніше підкреслюючи чорноту очей і золото застібки на плащі.

— Ваша Величність… — почав глашатай, але осікся, зупинений сухою старечою рукою.

— Ну, привіт, Садаре Сидеримський, — Кирит підійшов так швидко, що король не встиг схаменутися. І ледве стримав несвідомий порив кинутися назустріч старому. Ох, ні, Наставнику. Найвищому жерцю Білого Ордену.

— І