Гжендович - Відтепер я – твій меч, Гжендович

сидеріани стояли тут у змінному караулі. Імператор караулив Мадру невсипуще, стежив за солдатами, вчасно відправляв у відпустки, вважаючи, що військо постійно повинне змінюватися свіжими силами, нехай і частково. Це давало можливість воїнам не закиснути у тривалій облогу. Вони не йшли на стіни, не брали штурмом, лише сторожили, як пси злодія. Лише вичікували, коли місто впаде саме, спустошивши всі комори та сховища. Так стояли третій місяць. Нескінченні обози постійно тяглися з Сідеріма і назад, підтримуючи армію Садара у потрібній готовності.

— І довго так продовжуватиметься? Може, все ж таки штурм? — Азіт трохи дивувався, вважаючи, що столицю можна захопити. Він не звик до тактики очікування.

— Не гарячкуй, нам не взяти цих стін, тільки військо занапастимо. Максур саме на це й чекає, — відповів король, розбираючи листи від Лармініза. Жрець вкотре взяв він обов'язки намісника країни, поки імператор пішов від столиці.

— Але так сидіти теж не діло, — разючий присів на підлогу біля ніг короля.

- Залишилось зовсім небагато. Вони ввели армію до столиці, а солдатів теж годувати треба. Ось тільки від щедротів цього врожаю їм не дісталося ні мішка пшениці. А минулорічні запаси вони скоро закінчать. Якими б великими не були сховища, вони не розраховані на таку кількість народу в місті, — усміхнувся Садар, немов із насолодою згадуючи, як конфіскував каравани без найменших докорів совісті. На війні свої закони.

— Пане, тут… — караульний недомовив, вийшовши відсунутим з проходу в намет владною рукою.

— Ваша Величність, Садаре Сидеримський, мабуть? - Жрець, що увійшов, був незнайомий Садару. Аммулет, що скріплює підлогу плаща, відлитий зі срібла — високий ранг, не нижче самого Кирита, а той і зовсім близький до Наставника. Від розуміння цього король зіщулився. Нічого доброго не обіцяє пану візит священика такого рангу. Вже точно не перемоги побажати прийшли.

— Чим зобов'язаний, ваша святість? — монарх трохи нахилив голову у привітанні.

— Зволіть наказати своїм завзятим молодцям пропустити делегацію до столиці Мадерека, — зажадав жрець.

— Ніяк не можу, отче, воєнний стан, чи знаєте. Якщо мені не зраджує пам'ять, то святі отці не втручаються в перебіг подій, коли одна країна почала війну з іншою, — Садар знову внутрішньо зіщулився, але не відступив.

— Ви маєте рацію, нам справи немає, зітрете ви Мадру з лиця землі, чи вона вас. У нас наказ Наставника щодо отця Кирита. Чинити перешкоди не раджу, — голос священика став жорсткішим.

— У такому разі після повернення з міста я зобов'язаний обшукати вас. Але наказ віддам, вас пропустять, — король скривив губи так, наче ковтнув прокисне вино.

- Це ще чому? - обурився жрець.

— Мало, раптом ви імператора таємно вивезти зібралися, а мені як хочеться з ним побачитися.

— Ви не довіряєте Ордену?

- Я нікому не довіряю. Тому живий і досі стою на чолі держави, яку сам створив, — тепер уже в голосі правителя задзвеніла сталь.

Процесія вершників у білому пройшла через табір, наблизившись до Мадри. Після коротких переговорів із запевненнями, що сідеріани не спробують взяти ворота під контроль, міст опустився, впускаючи жерців.

— Як гадаєш, навіщо вони завітали все ж таки? — спитав Азіт у короля.

— Вважаю, що полетить голова. Так просто найвищі чини ордену по гостях не їздять.

Вулиці Мадри були безлюдними. Мешканцям не до веселощів, не до спілкування. Лавки зачинені, таверни на замку. Городяни закрилися у своїх будинках, намагаючись розтягнути мізерні запаси якнайдовше. Жваво лише в імператорських сховищ, де комірник, що охороняється солдатами, скупо відмірює порції зерна. Він розуміє найкраще, що провізії залишилося максимум на два місяці, і то якщо роздавати дуже економно, тримати народ буквально надголодь. Подібної ситуації ніхто не припускав: прості городяни звикли до багатих пишних ринків, забули, що таке голод, знати ж взагалі покладалася на часті поставки з маєтків і ґрунтовних запасів у столиці не тримала. Залишалася надія лише на комори государя, але й вони не бездонні, тим паче, без нового врожаю. Час би щось змінити, і це розумів кожен. Тільки палац мовчить, Максур зачинився за стінами, немов вичікуючи, що все само собою вирішиться. Колись шумна багатолюдна столиця немов вимерла, залишивши лише жалюгідні осередки життя біля сховищ. Ворог там, за мурами. Але кожен вважає, що за власними дверима надійніше. Тільки імператор не чує ремствування, що піднімається серед народу, не бачить невдоволення. Не розуміє — не пробачать йому мадерани цих місяців самітності та страху. Ніхто не хоче вмирати, і немає різниці від ворожих мечів чи від голоду.

— Що тепер робитимеш? — буденно поцікавився жрець, не зводячи погляду на імператора. Служитель Тарида писав чергового листа до Наставника. Він не міг збагнути, чому немає відповіді. Це було особисте таємне листування, яке не в силах перехопити ні сидеріани, що обложили місто, ні інші жерці, які перебувають на службі при Наставнику. Проте відповіді немає вже місяць. Невже й там потрапив у опалу? Точно пошлють у самітники, думалося жерцю. І все-таки він наполегливо мучив пергамент, виводячи руни таємниці жерців.

— А що ти зробив би на моєму місці? — Максур понуро дивився на притихлу почет. Аристократи більше веселилися і оспівували свого правителя, лише перелякано переглядалися. Не страшно програти бій, там лише солдати гинуть, доля у них така. Але опинившись на межі сидеримського вторгнення, знати стримала свої амбіції щодо захоплення королівства, гарячково розмірковуючи, як врятувати власні життя.

— На твоєму місці я відрубав би голову винуватцю і кинув під ноги Садару, сльозно благаючи при капітуляції залишити Мадерек вільною державою, а не провінцією Сідеріма, — відсторонено промовив жрець, відклав готовий лист і так само байдуже дивився в книгу. Він не втомився, він просто ігнорував імператора, всім своїм виглядом демонструючи зневагу.

— Отже, мені страчувати вбивць Зеліка, тоді Садар заспокоїться? — трохи пожвавішав імператор.

— Загалом я мав на увазі тебе. Тебе треба страчувати, Максуре. Можливо, тоді сидеримець зніме облогу, — Кирит уперше за весь день глянув на імператора. Той зблід, окинувши поглядом почет: схоже, всі вони були згодні зі жерцем.

— Але ж є й інші способи! Ми не можемо так просто здатися, — Максур утиснувся в крісло глибше, немов стаючи менше.

— Якщо є, то шукай їх, застосовуй. Може, чогось і вийде. Я ж бачу лише капітуляцію. За місяць тобі нічим годуватиме не лише городян і військо, а й усіх цих хліборобів, — Кирит за прикладом государя оглянув присутніх. Тим захотілося провалитися крізь землю, аби не потрапити до зору цих колючих чорних очей. Вони ж розуміли, жрець не забув і не пробачив глузувань, якими вони поспішили нагородити Верховного, коли той впав у немилість.